Выбрать главу

важкої ночі вона моторна й весела впродовж усієї цієї сценки. Лише наприкінці
втома дається взнаки. Вона навіть хоче підвестися, але я забороняю. Евеліна має
спати до полудня, а ополудні я прийду по неї, “Обіцяєш прийти, Емманюелю?” Я
обіцяю, а коли прямую до дверей, вона супроводжує мене поглядом.
Коли спускаюся вниз з порожнім кухлем на таці, у дворі перед головною баштою
бачу невеликий гурт людей. Тома, Пейссу, Колен - вони тримають руки в кишенях,
і М’єтта, яка, здається, чекає на мене. А насправді ж, лише побачивши мене, вона
забирає в мене тацю, круто обертається на каблуках і прямує до будиночка,
навіть не глянувши на мене.
-- Ну ось, - озивається Пейссу, - ми хотіли сказати тобі, Емманюелю, що вже
поскладали Коленове залізяччя. А тепер нудимося.
- А де Мейссоньє?
- Мейссоньє має роботу, - мовить Пейссу. - Він майструє лука, якого ти йому
замовив. Жаке й Момо доглядають тварин.. А нам, що робити нам? Милуватись тим,
як росте пшениця?
- Еге ж, - на Коленовому обличчі розпливається широка усмішка, - ми могли б
сказати жінкам, щоб уранці вони не вставали, ми подаватимемо сніданки їм у
ліжко.
Сміх.
- Колене, - кажу я, - хочеш одержати від мене потиличника?
- Та все ж це правда, - підхоплює Тома, - неробство пригнічує.
Я дивлюсь на нього. Тома не виглядає пригніченим. Скорше сонним. Я звертаюся до
них:
- Ви добре зробили, що прийшли мені це сказати, Я маю цілу програму. Перше:
уроки верхової їзди для; всіх. Друге: уроки стрільби. Третє: підняти фортечні

стіни, на які можна тепер видертись за допомогою драбини.
- Уроки стрільби? - перепитує Колен. - Ми станемо марно витрачати набої - їх не
так багато в нас.
- Зовсім ні. Пам’ятаєш мій невеличкий пневматичний карабін, що його подарував мені дядько? Я
знайшов його на горищі. Є чимало кульок. Цього вистачить для тренування.
Пейссу вже думає про фортечні стіни. Його тато був мулярем, він також добре
мурував і тепер не виступає проти моєї пропозиції підняти мур. Тим паче, що в
нас є цемент, ми його привезли з трофеями зі “Ставка”. Не бракує ні піску, ні
каміння. Він уже все обміркував. Та все ж...
- Та все ж, - озивається Пейссу, - не варто б псувати загальний вигляд. Якщо
піднімеш мур, не видно буде зубців. Воно якось негарно без зубців. Одразу
впадає в око, що чогось бракує.
- Ти щось придумаєш, - кажу я. - Мабуть, слід якось поєднати загальний вигляд і
безпеку.
Він незадоволено кривиться, мовби висловлює сумнів, і суворо похитує головою.
Однак я знаю Пейссу, він уже захопився. Він обмірковуватиме день і ніч, як
добудувати мури. Креслитиме. Творитиме. А коли мури будуть добудовані, щоразу,
повертаючись із поля, наближатиметься до надбрамної башти й, ніколи нікому не
кажучи й слова, думатиме: “Це я, Пейссу, домурував ці стіни”.
- Тома, - кажу я, - покажи їм, як треба сідлати коней. Візьми трьох кобил,
тільки Любоньку не бери. Я прийду до вас у “Материнство”.
Я заходжу до будиночка й у глибині великої зали бачу чотирьох дуже заклопотаних
жінок - двох бабусь і двох молодиць. Родина Фальвінів має тепер велику
перевагу: троє проти однієї. Але Мену спроможна захиститися. Коли я відчинив
двері, вона якраз сварилася на Фальвіну. Обидві молодиці мовчали, одна тому, що
німа, а друга - просто обережна.
- М’єтто, можна тебе на хвилинку?
М’єтта підбігає. Я веду її із зали й причиняю за собою двері. Вона босоніж стоїть
у короткій латаній спідничці й блузочці з короткими рукавами, але все це
чистеньке. М’єтта щойно мила кахлеву підлогу в будиночку й не встигла взутися. Я дивлюсь на
її босі ноги на бруківці в дворі, потім на чудове чорне волосся й, врешті, на
очі, що лагідністю своєю схожі на кінські очі. Потім я знов переводжу погляд на
її ноги. Не знаю чому, але вони зворушують мене, хоч в них нема нічого
особливого - просто великі й міцні. Мабуть, тому, що ті босі ноги довершують
образ дикої дитини, якою побачив М’єтту сьогодні вранці. Мені спало на думку, що вона - Єва кам’яного віку, яка прийшла до мене з глибин століть. Думка нікчемна. Тома сказав
би: завищена оцінка. Ніби він тепер не завищує оцінок.
- М’єтто, ти розгнівалася на мене?
Вона хитає головою: вона не розгнівалася.
- Що з тобою?
Знову ж хитає головою: нічого з нею не трапилося.
- Та ні, М’єтто, ти щойно якось дивно подивилася на мене.
Вона стоїть переді мною покірна й замкнута.
- Ну ж бо, М’єтто, розмовляй зі мною, скажи, що в тебе не гаразд?
Її очі втупилися в мене і, здається, в чомусь докоряють мені.
- Таж розкажи, М’єтто, що скоїлося?