Вона дивиться на мене, опустивши руки. Вона подвійно німа.
- М’єтто, ти мала б розповісти мені, якщо щось не гаразд. Ти ж знаєш, що я дуже
люблю тебе.
М’єтта поважно киває головою: вона знає про це.
- Ну?
Цілковита байдужість.
- М’єтто?
Я беру її за плечі, наближаю до себе й цілую в щоку. Тоді раптом вона обіймає
мене руками, щосили стискає, але не цілує й, звільнившись з моїх обіймів,
біжить до будиночка.
Все це відбулося так швидко, що я ще на якусь хвилину прикипаю очима до важких
дубових дверей, які вона не причинила за собою.
Коли я думаю про два наступні місяці після того ранку, то мене найбільше дивує
те, що вони надто вже повільно спливали. Звичайно, нам пе бракувало роботи.
Стріляли, їздили верхи, добудовували мури першої огорожі (тут цілком підлягали
дебелому Пейссу), а я, крім того, давав уроки гімнастики Евеліні, а також уроки
орфографії та арифметики.
Ми дуже зайняті, проте не поспішаємо. У нас багато вільного часу. Ритм життя
вповільнився. Дивна річ: тривалість дня не змінилася, але тепер дні здаються
нам нескінченно довгими. По суті, всі ті машини, що були покликані полегшити
нашу працю, - авто, телефон, трактор, бензопилка, млинок, циркулярка, - справді
її полегшували. Однак вони також прискорювали плин часу. Хотілося зробити
багато й дуже швидко. Й машини завжди наступали нам на п’яти, квапили нас.
Скажімо, раніше, щоб поїхати до Ла-Рока сказати Фюльберові, що Каті й Тома
одружилися - припустімо, що я не хотів би скористатися телефоном, - я витратив
би на автомобілі дев’ять з половиною хвилин, і це так багато тому, що довелося б долати численні
повороти. Тепер я вирушив туди на коні з Коленом, який погодився поїхати зі
мною, безперечно, через Аньєсу, й ми потратили цілу годину. Вручивши листа
Фабрелятрові, бо Фюльбер ще спав, ми не могли одразу ж поїхати назад, адже
після п’ятнадцятикілометрового шляху коням треба було перепочити; До того ж, не бажаючи
гнати їх щебеневим шляхом, ми поїхали додому навпростець лісовим путівцем, на
який нападало чимало обгорілих дерев, і ми витратили ще більше часу. Коротше
кажучи, вирушивши з дому вдосвіта, повернулися назад ополудні, стомлені, але
задоволені - Колен погомонів з Аньєсою, а я бачив подекуди зелену прорість
трави, що пробивалася із землі, й навіть листочки жа деревах, яка, вдавалося,
всохли.
Впадає в око, що наші рухи теж помітно уповільнилися. Вони відповідають ритмові
нашого життя. Ми не злазимо з коня так, як колись виходили з автомобіля. Не
треба грюкати дверцятами й щодуху мчати сходами до телефону, який дзеленчить.
В’їхавши до двору, я встаю з коня, повільним кроком веду Бурку до стійла, скидаю
з неї сідло, пещу її і чекаю, коли вона прохолоне, щоб дозволити їй попити
води. І на все це йде з півгодини.
Цілком імовірно, що, оскільки медицина зникла, життя: в людей буде коротшим.
Однак, якщо ми живемо повільніше, якща дні й роки не пролітають перед нашим
носом із запаморочливою швидкістю, якщо ми встигнемо нажитися, то, зрештою, я
запитую себе: що ж ми втратили?
Навіть взаємини між; людьми відчутно збагатилися через оцю життєву млявість. Та
ось я наведу приклад. Візьмімо хоча б мого сердегу Жермеиа, який у день події
помер на наших очах. Хоч упродовж багатьох років він був моїм найближчим
помічником, я, власне, не знав його, або, ще гірше, знав лише настільки, щоб
використовувати. Жахливе це слово - “використовувати”, коли йдеться про людину.
Отож я, як і всі, квапився. Завжди отой телефон, пошта, авто, щорічні торги
верховими кіньми у великих містах, паперовий мотлох. Коли живеш таким ритмом,
людські взаємини зникають.
На початку серпня до нас завітав старий Пужес, який вирушив велосипедом з
Ла-Рока на свою щоденну прогулянку й прикотив аж до Мальвіля. Я схиляюся перед
спортивним досягненням цього сімдесятип’ятирічного чоловіка: тридцять кілометрів поганої дороги долає він задля того,
щоб випити дві склянки вина. Я вважаю, що старий Пужес цілком заслужив ці дві
склянки. Однак Мену не дуже тепло зустрічає його. Я беру в неї пляшку з вином і
посилаю її назад до будиночка.
- Чим я її скривдив? - жалібно питає старий Пужес і підкручує собі вуса.
- Нічим! - відповідаю я. - Не звертай уваги, Мену вередує, як усі старушенції.
Насправді я знаю, чому докоряє йому Мену: сорок сім років тому він потягнув її
чоловіка до Аделаїди, після чого вже не було спокою в її родині. Спересердя
Мену відтоді всі свої льохи називала Аделаїдами. Майже півстоліття минуло, але