вона не може забути цього. “Як ти тільки можеш приймати його в своєму домі? -
скаже вона мені ввечері, коли ми сідатимемо вечеряти. - Отого гультяя, п’яничку, ледащоі” - “Та що ти, Мену, - відповім я їй, - Пужес не так уже багато
й гуляє, хіба що на своєму велосипеді ставить спортивні рекорди. А п’є не більше за тебе”.
Пужес розповідає мені ла-рокські новини. В неділю в каплиці під час проповіді
Фюльбер викрив моє дворушництво, саме так він і сказав, а також кинув не дуже
чемне слівце на адресу Каті. “А мені зразу спало на думку: Фюльбер провокує. На
щастя, Марсель стояв біля Жюдіти, з якою, сподіваюсь, добре порозумівся. Одне
слово, коли вона побачила, як він почервонів, схопила його за руку вище ліктя,
сама обернулася до Фюльбера й гостро сказала: “Пане свяшеник. даруйте мені, але
я ходжу до церкви слухати молитви, а не розповіді про ваші особисті чвари з
паном Контом з приводу якоїсь дівчини”. І знаєш, як він заговорив: уїдливо й
сухо. За твоє здоров’я”.
- За твоє теж.
- Наступного дня він урізав її порцію, - провадить далі Пужес- Тоді Жюдіта
пішла містом з цією порцією, показуючи її людям, а Фабрелятрові сказала: “Пане
Фабрелятр, перекажіть священикові, що я вдячна йому за це. Однак, якщо завтра
не одержу нормальну порцію, то піду жебрачити до Мальвіля”. Не повіриш,
Еммантоелю, наступного дня вона одержала порівну з усіма.
- Це доказ того, що протест не буває марним, - кажу я, дивлячись на нього.
- Авжеж, авжеж! - лаконічно відповідає Пужес, добуваючи з кишені хустинку, й
дбайливо витирає з обох боків свої жовтувато-білі вуса.
Власне, він робить це не тільки задля того, щоб його вуса були чисті. Цим
натякає мені, що його склянка порожня. Я вщерть наливаю її вдруге й байдуже
закорковую пляшку: хай більше не сподівається.
Коли Пужес смакував першу склянку, то розмовляв зі мною. Другу він випиває
мовчки - певно, вважає, що заплатив достатньо. Друга склянка, так би мовити,
безкоштовна, як у Аделаїди. Йому хочеться зосередитися на ній. А я,
скориставшись із його мовчанки, пишу Марселеві листа, якого Пужес опустить у
поштову скриньку біля башти. Ключ від скриньки у Марселя. В листі я раджу
Марселеві організувати дві опозиції: одну відкриту і помірковану - її вестиме
Жюдіта проти Фюльбера, і другу - таємну й агресивну - проти Фабрелятра.
З нас усіх мав рацію Пейссу, коли сказав, що пшениця в Рюнах візьме своє. Десь
15 серпня, - це, правда, з великим запізненням, - з’явилися колоски, а 25 серпня вони вже були напівдостиглими. І саме тоді якось
пополудні Пейссу помітив на межі поля біля самої річки потолочені стебла,
залишки погризених колосків і сліди якогось звіра.
- Це, мабуть, борсук, - каже Пейссу, - і то дуже великий: глянь, які широкі
сліди.
- Борсук їсть кукурудзу, - мовить Колен, - або виноград.
Пейссу знизує плечима.
- Я не наполягаю, - мовить він, таки наполягаючи на своєму. - Подумай, а якщо
нема кукурудзи! Ця клята тварина в день вибуху бомби, мабуть, сиділа в своїй
норі. Борсук заривається глибоко.
- А чим він харчувався досі? - питає Жаке.
Пейссу знову знизує плечима.
- Він не їв, він спав.
Гадаю, що Пейссу має рацію. Правда, в нашій місцевості, де морози помірні й
легко добувати їжу, борсук не впадає в зимову сплячку. Та все ж у голодний рік
це звіря може спати на дні своєї нори, живучії за рахунок запасів жиру.
Починається воєнна нарада. Колись, щоб вижити борсука, вдовольнялись тим, що
розкладали край поля вогнище, дим від якого проганяв тварину. Але нам здається,
що зараз цього замало. Нам не тільки хочеться прогнати цю брудну тварину, нам
потрібна її шкура. Гнів селянина, якому зіпсовано врожай, закипає в наших
серцях.
На схилі пагорка, що по той бік Рюнів, десь за двадцять кроків од нашої нивки,
ми викопали в землі невелику заглибину й накрили її дашком з фашин, потім
поділилися на групки, які по черзі вартуватимуть уночі. Винятку не становили й
жінки, принаймні обидві молодиці, що їх за два останні місяці ми навчили
стріляти. Звісно, Каті стоятиме на варті разом з Тома. Я сподівався, що М’єтта обере мене, проте вона віддала перевагу Шаке. Це примушує Пейссу, оскільки
Жаке вже був з М’єттою, вартувати з Коленом, а мене - з Мейссоньє. Потім Евеліна - мабуть, саме
цього побоювалася М’єтта - влаштувала мені сцену: мовляв, я мушу вартувати з нею, а коли я відмовив
їй, вона оголосила голодовку, що примусило мене здатися.
Минає тиждень. Борсука немає. Хоча він сам смердючий, проте, певно, має тонкий