нюх. Правда, цілком імовірно, що, з його погляду, це від нас неприємно тхне.
Дарма, ми далі сидимо в засідці.
Час спливає повільно, наче спокійна ріка. Я прокидаюсь удосвіта, ранкове світло
не дає мені спати. Відтоді, як випогодилося, я не зачиняю вікно. Люблю,
прокинувшись, милуватися рослинністю, яка чимдалі рясніше вкриває пагорок
навпроти. Хто міг би повірити, що за два місяці вдасться побачити стільки трави
й листя. Листя вкриває не дерева - їх дуже мало вціліло, - а численні маленькі
кущики, які скористалися з загибелі своїх великих сусідів і тепер дуже швидко
розростаються. Дивлюсь також на Евеліну, вона спить на канапі Тома.
В ту хвилину, коли Евеліна, відчувши на собі мій погляд, розплющує очі, лунає
постріл. За ним - другий, а ще за мить - третій. Мене охоплює подив, а потім -
тривога. Цієї ночі в курені в Рюнах ночували Пейссу й Колен, але о цій порі
вони мали б повернутися додому. Вдень борсук не полізе на поле. А втім, якщо
навіть він і з’явився б, то Коленові й Пейссу не довелося б витрачати на нього аж три набої. Я
підводжуся й швидко натягаю штани.
- Евеліно, біжи до надбрамної башти й скажи Мейссоньє, щоб він узяв рушницю,
відчинив браму й чекав на мене.
Місяць тому я справді сказав, щоб кожен мав власну зброю й тримав її у своїй
кімнаті. На випадок нічного нападу ми мали б три рушниці в надбрамній башті,
три в головній башті й одну, яка належала Жаке, в будиночку.
Евеліна біжить боса, в самій сорочечці, а я, навіть не застібнувши ґудзиків,
вискакую й собі. Тома виходить у піжамі.
- Що тут робиться?
- Ви обоє беріть рушниці й ідіть стерегти надбрамну башту. Вартуватимете
Мальвіль. Швидше, швидше! Не гайте часу на одягання!
Я щодуху мчу крученими сходами й стикаюся з Жаке, який виходить з М’єттиної кімнати. Жаке зреагував швидше, ніж Тома: він у штанях, зі зброєю в
руках.
Коли ми добігаємо до середини першого двору, в Рюнах знову лунає постріл. Я
зупиняюсь, заряджаю рушницю й стріляю в повітря. Сподіваюсь, вони зрозуміють,
що ми йдемо. Біжу далі. Бачу, як попереду Мейссонье зі зброєю в руці відчиняє
браму. Кричу йому:
- Біжи, біжи! Я наздожену тебе!
Жаке, який не переставав бігти, коли я зупинився заряджати рушницю, випередив
мене. Я слідом за ним проскакую в браму, спускаюся вниз схилом і, почувши
позаду себе чиєсь хекання, озираюсь - то Евеліна, боса, в сорочечці, щодуху
біжить за мною.
Мене охоплює шалений гнів, я зупиняюсь, хапаю її за руку й кричу:
- Хай йому біс! Чого тобі тут треба? Марш додому! Додому!
Вона відчайдушно вигукує:
- Ні, ні! Не хочу тебе кидати!
Я горлаю:
- Марш додому!
І, перекинувши рушницю з правої руки в ліву, даю їй ляпаса. Вона скоряється,
наче побита тварина, задкує, злякано дивлячись на мене. Я репетую:
- Додому!
Я втрачаю дорогоцінні секунди! А Каті й Тома не видно, нікому її передати!
Доручити її Мену не можна, та бореться з Момо на порозі брами, вчепившись йому
в сорочку.
Я хапаю Евеліну, підкидаю її собі на плече, поспішаю до порталу й кладу, наче
тюк, за брамою.
В цю хвилину бачу, як на Момо рветься сорочка й він, звільнившись, кидається
вперед і мчить униз доріжкою.
- Момо! Момо! - безнадійно волає Мену й собі кидається аа ним.
А ті двоє ще й досі не прибігли! Мабуть, вона там фарбується, а він чекає на
неї.
Я залишаю Евеліну, обганяю Мену, яка дріботить худими ніжками, й гукаю: “Момо!
Момо!” Та я знаю, що не наздожену його. Він біжить, наче дитина, чіпляючись
ногами за землю, однак дуже швидко.
На крутому повороті, що веде до русла потічка, я бачу, як, вибиваючись із сил,
дріботить Мену, а її наздоганяє Евеліна. Мене зовсім деморалізує така
недисциплінованість. Тепер я певен, що Каті й Тома теж кинуть свій пост і
помчать за нами: Мальвіль залишиться без охоронців. Усе наше добро, всі запаси,
вся худоба будуть кинуті напризволяще! Мене охоплює відчай, я біжу, зціпивши
зуби, в грудях глухо калатає серце. Лють і страх душать мене.
Коли я збігаю в Рюни, бачу віддалік Пейссу, Колена, Мейссонье, Жаке, які,
вишикувавшись в одну шеренгу, нерухомо стоять спиною до мене зі зброєю в руках.
Мовчазні, схожі на статуї, вони, навіть зачувши мої кроки, не озираються.
Нарешті я підбігаю до них, але вони стоять так само непорушно.. І тільки тепер
я бачу: за десять метрів од нас, у видолинку, десятків зо два якихось худющих
людей у лахмітті, з жовтими виснаженими обличчями, поприсідали навпочіпки на
нашій пшениці й, полохливо озираючись, пожирають напівдостиглі колоски. Вони
навіть не очищають зерно, пхають у рот як є. Я зауважую, що в них шкіра навколо