Выбрать главу

рота зелена - це свідчить про те, що до того, як натрапити на нашу пшеницю,
вони пробували їсти траву. Можна б подумати, що то якісь скелетоподібні
тварини. Вони скоса злякано позирають на нас, кваплячись набити роти колосками.
Давляться, випльовують їжу в пригорщі й одразу знову пхають у рот. Є серед них
і жінки. Їх можна впізнати тільки по довгому волоссю, бо голод стер з них
будь-які інші ознаки статі. Ніхто з цих людей не має рушниці. Але біля них, на
потолоченій пшениці, лежать вила й костури.
Видовище настільки вражаюче, що я не одразу усвідомлюю: вони знищили вже чверть
нашого врожаю й зараз знищать увесь, якщо ми не втрутимось. Рїч у тім, що вони
не тільки їдять. Вони нищать багато колосків, затолочуючи їх у землю. А тим
часом ці зерна, що їх вони нищать або пожирають, - наше життя. Якщо хтось
сплюндрує мальвільську шпеницю, то Мальвіль перетвориться також на голодну
бродячу зграю, схожу на цю, що її ми бачимо.
Пейссу стоїть біля мене. Він ще не усвідомив, що я прийшов. Його обличчя мокре
від поту.
- Ми все пробували робити, - озивається Колен приглушеним від болю й гніву
голосом. - Розмовляли з ними, лаяли їх. Стріляли вгору. Жбурляли каміння.
Розумієш, вони не звертають уваги на каміння, лише затуляють голову рукою й
жеруть далі!
- А що ж це за люди? - питає Мейссонье з подивом, який за інших обставин
видався б мені комічним. - І звідки вони йдуть?
Він кричить на них з безсилою люттю місцевою говіркою:
- Геть звідси, хай вам дідько! Бачите, що псуєте нашу пшеницю! А що ж ми будемо
їсти?
- Еге ж, - каже Колен, - кричи, говори, вони однаково не відповідають! Вони
жеруть. А ми гнівалися на борсука!

- А що, як ми спробуємо прогнати їх прикладами? - нарешті хрипко озивається
Пейссу.
Я заперечливо хитаю головою. Не слід довіряти їхньому вигляду. Від доведеної до
відчаю людини можна сподіватися всього. А рушничні приклади проти вил - зброя
погана. Ні. Я знаю єдиний спосіб врятувати нашу пшеницю. Мої приятелі також
знають. Але я не здатний на це. Мало сказати, що я вагаюсь, стоячи з рушницею в
руках і поклавши палець на спусковий гачок. У мені відбувається якийсь дивний
процес, що ніби паралізує мене.
Лише Момо метушиться. Я знаю, що він дуже нервовий, але ніколи не бачив його
таким. Момо тупає ногами, зводить угору руки, вимахує кулаками й люто репетує.
Обернувши до мене спотворене гнівом обличчя, він голосом і жестами благає
покласти край грабуванню. Пронизливо кричить:
- Пшен! Пшен!
Мабуть, грабіжники билися між собою або з якоюсь іншою ватагою, бо їхня одіж
перетворилася на лахміття, з-під якого видно стегна, тулуби, спини. Бачу якусь
нещасну жінку: її висохлі зморщені груди торкаються землі, коли вона рачкує від
колоска до колоска. Вона в черевиках, але в більшості ноги обв’язані ганчір’ям. Нема серед них ні дітей, ні підлітків, ні літніх осіб. Вмерли. А ці, що
перед нами, в “розквіті сил”. Мабуть, то блюзнірство - говорити так про
скелети. Коліна, лопатки, ключиці - мене приголомшують ці випнуті кістки. Коли
ці люди жеруть, видно м’язи на їхніх щелепах. Їхня шкіра схожа на сіру, зім’яту мішковину, що огортає кістки.
- Пшен! Пшен! Пшен! - репетує Момо й хапається руками за чуба, наче збирається
рвати волосся собі на голові.
Моя правиця стискає рушницю, проте я не можу прикласти її до плеча. Відчуваю
шалену ненависть до цих чужинців, цих грабіжників, бо вони підточують наше
життя. А також тому, що ми в Мальвілі дуже швидко станемо такими, як вони, якщо
дамо грабувати себе. Однак водночас відчуваю мерзенну жалість, яка врівноважує
мою ненависть і робить мене безсилим.
- Пшен! Пшен! Пшен! - горлає Момо.
Нараз він пробігає той десяток метрів, що відділяють нас від ватаги,
накидається, репетуючи, на найближчого грабіжника й гамселить його кулаками та
чобітьми.
- Момо! Момо! - волає Мену.
Хтось засміявся, мабуть Пейссу, Я теж мимоволі усміхнувся. Усміхнувся тому, що
цей вчинок Момо такий дитячий, такий безпосередній і ще тому, що жодний вчинок
Момо не може спричинити серйозних наслідків, бо Момо “не береться до уваги”. Бо
я не уявляю собі, що колись з Момо може щось трапитися. Його завжди так
оберігали - Мену, дядько, я, приятелі.
І враз я побачив несамовиті, люті очі. А ще за мить, уже надто пізно, побачив
удар вилами. Я гадав, що зможу попередити той удар. Та його вже завдано. Гострі
шпичаки зупинили серце Момо, коли моя куля пробила горло його супротивника.
Вони падають водночас. Чую нелюдський стогін і бачу, як Мену кидається вперед і
падає на труп свого сина. Я, наче автомат, ступаю вперед і стріляю. Праворуч і
ліворуч від мене друзі, наступаючи єдиною шерегою, теж стріляють. Ми стріляємо
не цілячись. “Момо загинув”, - більше нічого я не думаю й не відчуваю. Ступаю
вперед і стріляю. Хоча йти далі нема потреби - ми й без того підійшли надто
близько. Але ми йдемо - механічно, методично, мов косарі на полі.
Там більше ніхто не ворушиться, а ми все стріляємо.