XIV
Ніхто з нас не переживав утрату Момо так боляче, як Мену. Ми просто не могли
повірити в неї, до того ж ми два тижні підряд працювали, і думки наші
поверталися до тих людей, яких ми знищили.
Насамперед нам треба було поховати мертвих. Це була жахлива робота, ускладнена
ще й тим, що я заборонив наближатися до вбитих. Побоювався епідемії, проти якої
ми були б безсилі.
Ми викопали яму неподалік од купи трупів і в неї поклали оберемки хмизу, а на
хмиз - колоди, якими вщерть заповнили яму. Потім за допомогою затяжної петлі,
припасованої на кінчику жердини, чіпляли вірьовкою за ногу кожного мерця й
тягли його на великій відстані від себе до ями. Загалом нарахували вісімнадцять
трупів, п’ятеро з яких - жінки.
Була одинадцята година вечора, коли ми кинули останній заступ землі на ще
гарячий попіл. Я не хотів, щоб ми поверталися до Мальвіля в своєму одязі.
Подзвонив у дзвін біля надбрамної башти й сказав Каті, яка з’явилася, взяти собі на підмогу М’єтту й принести нам два баки для кип’ятіння білизни. Коли вони принесли ці баки, ми поскидали в них свій одяг і голі
пішли до замку приймати душ, заходячи по одному до ванної кімнати в головній
башті. Старанно оглянули кожну зморшку один на одному, але ні на кому не
знайшли паразитів. Другого дня розпалили багаття під баками біля надбрамної
башти й довго кип’ятили в них одяг, перш піж занесли його до замку й порозстеляли на сонці.
Ми всі шестеро вечеряли у великій залі будиночка, вечерю на стіл подавала Каті.
Евеліна теж була тут, але я не промовив до неї жодного слова, й вона не
наважувалася підступити до мене. М’єтта, Фальвіна й Мену сиділи в надбрамній башті біля Момо. Ми вечеряли мовчки.
Я був знесилений, і почуття мої мовби притупилися. Крім простої тваринної
жадоби їсти, мені дуже хотілося спати.
Однак про це не могло бути й мови. Треба було цього ж вечора провести збори. Я
не хотів допускати на них жінок. Мав сказати Тома дуже прикрі слова й не хотів
робити цього в присутності Каті. Я не бажав також, щоб Евеліна, яку я хоч і не
прогнав зі своєї кімнати, але не розмовляв з нею, слухала нашу дискусію.
Всі були стомлені й засмучені. Я почав говорити обережно, байдужим голосом.
- Ми пережили дуже важкі години. Було чимало помилок. Тож виникла потреба
розібратися в усьому, але спершу хай кожен висловить свою думку з приводу того,
що сталося. - Після тривалої паузи я сказав: - Тобі слово, Колене.
- Ну розумієш, - озвався Колен приглушеним голосом, не дивлячись ні на кого, -
мені прикро за Момо, але й прикро за тих, кого ми вбили.
- Мейссоньє?
- Я вважаю, - сказав Мейссоньє, - що ми не дуже добре організовані, було чимало
вчинків недисциплінованості.
Мейссоньє теж, кажучи це, ні на кого не дивився.
- Пейссу?
Пейссу підводить широкі плечі й кладе на стіл свої ручища.
- Так, - мовить він, - треба визнати, що наш нещасний Момо якоюсь мірою сам
винний у тому, що сталося. Та все ж, як сказав Колен...
Він замовкає.
- Жаке?
- Я думаю так само, як Колен.
- Тома?
Я назвав ім’я Тома останнім, щоб тримати його на певній відстані, однак він сам заздалегідь
погодився з цим, бо не сів на стілець, що його звільнила біля мене Евеліна. Він
дивиться кудись поперед себе, я бачу лиш його напружений профіль. Сидить дуже
рівно на стільці, обидві руки тримає в кишенях. Гадаю, він сховав їх тому, що
вона, мабуть, трохи тремтять у нього.
Тома починає говорити непевним голосом:
- Оскільки Мейссоньє повів мову про вчинки недисциплінованості, то я мушу
визнати цей гріх на своїй совісті. По-перше, після пострілів Емманюель наказав
мені, не гаючи часу, бігти вниз із зброєю. А я заходився одягатися й прийшов до
надбрамної башти занадто пізно, тому й не встиг допомогти Мену втримати Момо. -
Тома ковтає слину. - По-друге, замість того, щоб вартувати разом з Каті на
фортечному мурі, як наказав Емманюель, я самочинно вирішив піти в Рюни. Я
усвідомлюю, що припустився серйозної помилки, залишивши Мальвіль без варти.
Якби ватага, з якою ми мали справу, була організованою, вона могла б поділитися