разі крайньої потреби, коли не буде часу дискутувати, Емманюель повинен брати
на себе функції командира. А я вважаю, що про це слід сказати.
Мейссонье підносить руку.
- Саме це я й хотів сказати на самому початку, - мовить він задоволено, - коли
говорив про нашу неорганізованість. Справді, згадайте, як усе було. Люди
розбіглися, нікого не слухаючи. На фортечному мурі залишилися тільки Фальвіна й
М’єтта. І хоча М’єтта вміє стріляти, однак у неї навіть рушниці не було!
- Ти маєш рацію, - киває Пейссу своєю великою головою. - Це була справжня
веремія! У Рюни прибіг сердешний Момо, який не мав би там бути, прибігла й
Мену, через Момо залишивши замок. Прибігла Евеліна, яка прилипла до Емманюеля.
І прибіг...
Пейссу замовкає й червоніє до вух. Захопившись, він ледь не назвав ім’я Тома. Запала тиша. Тома тримає руки в кишенях і ні на кого не дивиться. Колен
крадькома усміхається мені.
- Ти побіг мовби на любовне побачення, - раптом озивається Пейссу, простягаючи
до Тома руку. - Забаглося - й кинув разом з Каті Мальвіль. Безглуздя, інакше не
назвеш це!
- Погоджуюсь з тобою, - одразу ж кажу я.
- І куди побіг би ти спершу, дурню? - запитує Пейссу, вкладаючи в образу багато
тепла й прихильності.
Колен сміється. Як завше, сміх його влучає в самісіньку ціль. Ми всі сміємося.
Напруження спадає, навіть на міцно стулених губах Тома з’являється усмішка.
Через кілька хвилин переходимо до голосування. Мене обирають військовим
командиром Мальвіля “на випадок крайньої потреби й небезпеки”. Ми також
домовились, що за нормальних умов усі рішення, навіть ті, що стосуватимуться
безпеки, ухвалюватимуться на зборах. Я дякую й прошу, щоб Мейссонье був моїм
заступником, а в разі моєї недієздатності - командиром. Всі пристають на мою
пропозицію.
- Хочу повернутись до думки, - знову забираю я слово, - що її висловив Колен на
самому початку. Ми всі відчули, як це було жахливо - стріляти в тих нещасних.
Тому ми й завагалися. Та все ж я хотів сказати таке. Якщо наше вагання
коштувало життя Момо, отже, його не мояша виправдати. Після дня події почалася
зовсім інша епоха, але ми ще недостатньо усвідомили це й не звикли до цього.
- Як це розуміти - інша епоха? - перепитує Пейссу.
Я обертаюсь до нього.
- Наприклад, візьмемо тебе. Уяви, що до дня події якийсь дивак прийшов би до
тебе вночі й з наміром помститися підпалив би твою стодолу, сіно й худобу.
- Хотів би я на нього подивитися! - вигукує Пейссу, забувши, що він усе
втратив.
- Припустимо. Скажеш, що то була б велика втрата, однак вона не поставила б
твоє життя під смертельну загрозу. Передусім тому, що є страхове агентство. І
навіть до того, поки воно зважиться тобі заплатити, до твоїх послуг
сільськогосподарський банк, який позичить тобі грошей, щоб ти знову міг купити
худобу й сіно. А тепер, вислухай добре, той тип, що вкраде в тебе корову або
коня чи з’їсть твою пшеницю, так чи інакше прирікає тебе на смерть, бо в тебе не
лишається більше ніяких засобів до існування. Це не просто крадіжка, а злочин.
І такий злочин, за який слід негайно й без вагання карати на смерть.
Бачу, як Жаке здригнувся. Розумію, це жорстоко. І ні в мене, ні в моїх
приятелів за день чи два не може змінитися ставлення до життя будь-якої людини.
Але виходу нема.
- Все ж, - сумно озивається Колен, - убивати людей!
- Так треба, - кажу я, не підвищуючи голосу, - Цього вимагає нова епоха. Я
повторюю: тип, який бере твою пшеницю, прирікає тебе на смерть. А ти все-таки
не бажаєш умерти замість нього!
Колен мовчить. Інші теж мовчать. Не знаю, чи я переконав їх. Але та жахлива
пригода відіграла свою роль. Гадаю, що я зможу вплинути на приятелів і
викликати в них, а також у самого себе швидкий і грубий рефлекс самозахисту.
Та все ж я помічаю, що в Жаке побагровіло обличчя й на чолі заіскрилися великі
краплини поту. Я починаю сміятись.
- Заспокойся, Жаке! Рішення, що їх ми ухвалюємо сьогоднішнього вечора, не
ретроактивні!
- А що означає “ретроактивні”? - запитує він, утупившись у мене добродушними
карими очима.
- Це означає, що вони не стосуються минулих вчинків!
- От добре! - мовить він з полегкістю.
- Клятий Жаке! - озивається Пейссу.
І, дивлячись на Жаке, ми сміємось так само, як щойно сміялися з Тома. Я не
повірив би раніш, що така веселість можлива після того, що сталося. Однак це не
веселість. Сміх цей має соціальний зміст. Він утверджує нашу згуртованість.
Після нелегких випробувань наша община перебудовується, загоює рани,