зміцнюється.
Похорон було призначено на полудень, і ми домовилися, що будемо причащатися.
Після ранкових зборів я чекаю в своїй кімнаті на тих членів нашої общини, які
вирішили висповідатися.
Я слухаю Колена, Жаке, Пейссу. Перш ніж ці двоє розтулять роти, я вже знаю, що
їх мучить. Вони вважають, що я можу зняти з них цей тягар, коли кажу їм: “Гріхи
будуть передані тому, кому ви їх бажаєте передати, й будуть залишені за тим, за
ким ви бажаєте їх залишити”. Мені й на думку не спадає, що я володію або колись
володітиму такою здатністю! Адже іноді сумніваюсь, чи навіть сам бог може
очистити людині сумління. Але я мовчу. Я не хочу нікого засмучувати своєю
єрессю. Тим більше, що тут я ні в чому не впевнений.
Коли Колен закінчує сповідатись, він каже мені, ледь усміхаючись:
- Пейссу розповідав мені, що Фюльбер ставить багато запитань під час сповіді.
Потім грубо лає. А в тебе інший метод.
Я теж посміхаюсь.
- Я не хочу робити цього! Ти ж сповідаєшся задля того, щоб розрадити себе. І я
не буду заважати тобі досягти цієї мети.
На мій превеликий подив, Коленове обличчя стає поважним.
- Я сповідаюсь не тільки заради цього. Я сповідаюсь також для того, щоб стати
кращим.
Він ніяковіє на цих словах, бо вони йому самому видалися смішними. Я
невдоволено кривлюсь, мовби висловлюю сумнів.
- Ти не віриш, що так може бути?
- Можливо, в твоєму випадку й може. Але в багатьох інших - ні.
- А чому?
- Розумієш, люди занадто вже приховують свої гріхи. Наслідок: їхня сповідь
нічого не варта. Візьмімо хоча б Мену: я не чув її сповідей, зваж, інакше не
розмовляв би з тобою про це. Однак Мену докоряє собі за “жорстокість” у
ставленні до Момо й зовсім забуває про своє несправедливе ставлення до
Фальвіни. Вона кривдить Фальвіну й не вбачає в цьому ніякої несправедливості,
навіть вважає свою поведінку цілком закономірною.
Колен регоче. А я помітив, що говорив про Момо так, ніби він був живий, і мені
стало дуже прикро. Змінюю тему розмови.
- Я написав кілька слів Фюльберові, поінформував його про появу ватаги
грабіжників у наших краях. Порадив йому краще стерегти Ла-Рок, особливо вночі.
Чи не міг би ти, якщо твоя ласка, віднести цього листа?
Колен знову червоніє.
- Чи не гадаєш, після того, що я тобі сказав, трохи... Він не докінчив речення.
- Гадаю, що ти маєш у Ла-Році подругу дитинства й тобі буде приємно побачитися
з нею. Що тут поганого?
Після трьох чоловіків до мене прийшла Каті. Тільки ввійшовши до моєї кімнати,
вона обвиває руками мені шию. Хоч її обійми справляють на мене певне враження,
я намагаюсь жартувати й зі сміхом вивільняюся з них.
- Ти переходиш межі. Що маю робити - гратися з тобою чи сповідати? Ну сідай,
але сідай з того боку столу, так я буду хоч трохи в безпеці.
Їй, з усього видно, сподобалася моя привітність. Вона сподівалася на холоднішу
зустріч. І ось Каті сповідається. Я чекаю закінчення, бо знаю, що вона прийшла
не задля сповіді.
Поки Каті кається, розповідаючи мені різні дрібниці, яких вона ніколи не
соромилася, я помічаю, що вона підфарбувала собі очі. Скромно, але все-брови,
вії, повіки. Використовує ще свої вбогі запаси фарби, що залишилися в неї з
часів до вибуху бомби.
Вона вже скінчила свою нікчемну сповідь, а я мовчу. Чекаю.
- Ти й досі дуже гніваєшся на мене? - нарешті запитує Каті.
- Гніваюсь? Ні.
- Ти ніби чимось невдоволення.
- Еге ж.
Вона мовчить. Я теж.
- І це ти мною невдоволений, Емманюелю? - запитує Каті дуже лагідно.
- Я невдоволений твоєю сповіддю, - суворо кажу я.
І аж тепер я підводжу голову й дивлюся на неї. Каті не сподівалася цього:
мабуть, не приймає мене серйозно за мальвільського абата.
- Ти погано сповідалася, - проваджу далі суворо. - Ти навіть не засудила себе
за свій найтяжчий гріх.
- А що це таке було, на твою думку, якщо не сповідь? - запитує вона з
агресивністю, яку ледь стримує.
- Кокетство.
- Ага! - вигукує Каті.
- О, звісно, - кажу я, - для тебе - це ніщо! Ти кохаєш свого чоловіка, знаєш,
що не зраджуватимеш його, - тут вона глузливо посміхається, - й міркуєш собі
так: піду трохи розважусь! На жаль, такі розваги в общині з шести чоловіків і
двох жінок дуже небезпечні. А твоє кокетство, якщо я не покладу йому край,
призведе до страшного скандалу в Мальвілі. Пейссу й так занадто задивляється на
тебе.
- Ти так гадаєш? - запитує Каті.
Вона сяє! Навіть не силкується вдати, що розкаюється!
- Гадаю, так! Іншим ти теж крутиш голови. На щастя, їм байдуже до твоїх
бісиків.
- Хочеш сказати, що це тобі байдуже, - каже вона з викликом. - Але ж я знала