про це. Тобі подобаються тільки дебелі дівки на зразок тієї голої, фотографію
якої ти почепив над своїм ліжком. Ти як священик справді дивуєш мене! Я
сподівалася побачити там розп’яття!
Слово честі, вона кусається!
- То репродукція картини Ренуара, - відказую я, дивуючись, що раптом почав
боронитися. - Ти нічого не тямиш у мистецтві.
- А портрет твоєї німчурки на письмовому столі - теж мистецтво? Вона жахлива! А
втім, тобі начхати на неї, в тебе є Евеліна.
Яка гадюка! Я кажу, ледве стримуючи гнів:
- Як це - в мене є Евеліна? Що означають слова “в тебе є Евеліна”? Ти маєш мене
за Варвурда?
Й, утупившись очима в її очі, я приголомшую Каті. Вона одразу ж відступає.
- Розумієш, я не це хотіла сказати, - каже вона. - Все це мене не обходить.
Мені начхати, обходить її це чи ні! Поволі заспокоююсь. Підводжу голову й кажу:
- По суті, ти мрієш, щоб усі чоловіки в Мальвілі закохались у тебе й умирали з
відчаю. А ти тим часом кохатимеш тільки Тома.
Гадаю, що принаймні в цю хвилину я влучив у ціль. Бо бачу, як у її очах
спалахує гнів.
- А чого ти хочеш? - запитує вона. - Не можуть бути всі повіями, як твоя М’єтта.
Западає мовчанка. Я кажу, не підвищуючи голосу:
- Ти гарно говориш про свою сестру. Браво!
Та Каті все ж непогана дівчина. Вона зашарілася, їй стало ніяково.
- Я дуже люблю її, ти ж знаєш. Не подумай чогось поганого, - Каті замовкає, а
перегодя додає: - Певне, ти маєш мене за грубіянку.
Я всміхаюсь їй:
- Я маю тебе за молоду й зухвалу.
Оскільки вона не каже більше нічого, дивуючись, що я приязно розмовляю з нею
після всіх її вихилясів, я додаю:
- Візьми свого Тома. Він чемний. А ти схильна зловживати цим. Ти крутиш ним і
робиш неправильно. Бо Тома не якийсь там тюхтій. Він справжній чоловік і
зненавидить тебе.
- Він уже ненавидить мене.
- За ті дурниці, що їх ти примусила його зробити?
- Еге ж!
Я підводжусь і знову всміхаюсь їй.
- Не журись, усе владнається. На зборах він усю вину взяв на себе. Захищав
тебе, наче лев.
Каті дивиться на мене палючими очима.
- Але ти також не був дуже злий на зборах.
- Та все ж я хочу тобі сказати: будь трохи обережніша з Пейссу.
- Цього не можу тобі пообіцяти, - відверто зізнається вона. - Я ніколи не могла
встояти перед чоловіками.
Я вражено дивлюсь на неї. Ось що мене бентежить. Розмірковую. Анітрохи я не
зрозумів цю дівчину! Якщо вона каже правду, то весь мій аналіз і шеляга не
вартий. Каті додає:
- Знаєш, ти скорше був би непоганим ловеласом, ніж священиком. Ну гаразд, даруй
мені всі мої лихі вихватки, особливо вибачай за... Одне слово, за все. Річ у
тім, що мені важко стримувати свій язик. Чи можу поцілувати тебе?
Й вона справді цілує мене. Цей поцілунок зовсім відрізняється від попереднього,
коли вона ввійшла. Та все ж не перебільшуватимемо його чистоти. Він мене
збентежив. Я відчиняю двері, й Каті виходить, біжить безлюдною площадкою, а
коли наблизилась до кручених сходів, обертається й ще махає мені рукою.
Ми поховали Момо поряд із Жерменом і невеличкою могилкою, в якій лежать останки
родини моїх приятелів. Це кладовище з’явилося в день події, воно стало часткою “пізнішого світу”, й ми знали, що теж
там колись усі ляжемо. Воно розмістилося перед першою огорожею, в колишньому
паркінгу. Там в невеличкий майданчик, що врізається в скелю й трохи далі,
метрів за сорок, звужується й перетворюється на доріжку, яка стелиться між
скелею й стрімчаком, а потім майже під прямим кутом завертає за скелю.
Саме тут, у вузенькому перешийку між проваллям і кам’яною брилою, яка нависає над ним, ми вирішуємо звести паркан, який буде
захищати нас на випадок нічного штурму. Це стіна з міцних, дубових, добре
припасованих одна до одної дощок, внизу отвір, крізь який людина може пролізти
тільки рачки. Саме через цей отвір будемо пропускати відвідувача, роздивившись
його перед цим у вічко, зроблене біля потайного віконця. Заслінку на отворі
відсуватимемо лише тоді, коли переконаємося, що це нічим нам не загрожує.
Ми подумали також про можливий штурм. Над парканом, який може розсуватися, щоб
пропустити воза, протягли чотири нитки колючого дроту й почіпляли порожні
бляшанки, до нього неможливо доторкнутися, не зчинивши гармидеру. Однак
відвідувачі доброї волі можуть скористатися з дзвоника, що його Колен розшукав
серед свого майна й повісив біля потайного віконця.
Мейссоньє назвав майданчик між парканом і ровом першої огорожі зоною передньої
оборони - ЗПО.
Ми вирішили заповнити ЗПО пастками - в шаховому порядку, лишивши понад правим
берегом рову нешироку дорогу. Ці пастки, або “капкани для дурня”, як їх назвав
Мейссоньє, були найкласичнішого типу: ямки завглибшки сантиметрів шістдесят, на
дні яких стриміли гострі кілки. Ямки ми прикрили картоном і присипали землею.
Маскуй вання - річ не зайва.
Тим часом Пейссу завершував мур першої огорожі, піднявши його на півтора метра
на міцних дерев’яних перемичках, перекинутих над бійницями. Коли він скінчив, то попросив
Мейссоньє закрити ці бійниці товстими дерев’яними щитами, які “могли б відчинятися з зовнішнього боку знизу вгору. Так
зможеш стріляти з-за прикриття, стоячи на фортечній стіні, й не будеш правити
за мішень для якогось негідника”.
Звичайно, Пейссу припускав, хоч і не говорив цього, і ми також припускали разом
із ним, що нападники матимуть, як і ми, лише мисливські рушниці, й товсті сухі
дубові дошки будуть для нас надійним прикриттям. Припущення, звичайно, нічим не
обгрунтоване.
Того ж ранку я був сам у ЗПО. Спорудження паркана вже завершено, лише пастки ще
не зовсім готові. Задзеленчав дзвінок - то приїхав Газель на великому сірому
Фіольберовому віслюку. Коли я відхилив заслінку на потайному віконці, він саме
зліз з осла й обернув до мене чемне холодне обличчя.
Газель не схотів “підкріпитися”, подав мені у віконце листа від Фюльбера й
заявив,, що почекає на відповідь біля паркана. Правда, я не дуже наполягав, щоб
він заходив, бо обладнання ЗПО ще далеко не завершено. Ризикувати не варто.
Ось цей лист: