серйозно васальної залежності Ла-Рока. Однак я прочитав листа звичайним тоном,
вважаючи, що приятелі належно оцінять мою дотепність [11 Можливо, як твердить Емманюель, я “нездатний сприймати гумор”, проте не певен,
що цей лист був тільки “грубим жартом” (Примітка Тома).].
Я помилився. Вони зовсім не відчули гумору. Схвалили і стиль листа (“Добре
сказано”, - зауважив Колен) і ще більше його зміст. Вони попросили показати їм
документи, що підтверджували викладене в листі, і я мусив піти й принести ці
вікопомні реліквії, а також переклад їх сучасною французькою мовою.
Всі захопилися. Довелося читати й перечитувати ті місця, де говорилося, що
Ла-Рок був нашим денним володінням, а також про історичне рішення Сигізмунда
проголосити себе абатом мальвільським.
- Ну от бачиш, - озвався Пейссу, - а я й не подумав, що ми мали право обрати
тебе абатом. Ти мусив би показати нам це раніше.
- П’ять століть! - вигукнув Колен. - Уявляєш собі! П’ять століть володар Мальвіля має право бути абатом!
Їх украй вразило те, що мальвільський вельможа “зводив у сан” єпіскопа в нашому
ленному володінні - Ла-Році. На прохання Пейссу я розтлумачив, як тільки міг,
значення цих слів.
- Еге ж, усе ясно, Емманюелю, - мовив Пейссу. - Оскільки ти не “зводив у сан”
Фюльбера, то він такий єпіскоп, як я піп (палке схвалення). Отже, залишається
тільки вирушити в похід на Ла-Рок, щоб помститися за заподіяну нам образу й
відновити свої сюзеренні права.
Я мовчки спостерігав, як розпалюються пристрасті навколо мене. Я навіть не міг
сказати друзям, що мій лист - то лише пародія на Фюльберове послання. Надто вже
вони запалилися. Вони зненавиділи б мене. Однак я намагався вгамувати
найнесамовитіших і добився успіху за допомогою Тома та Мейссоньє, а також
Колена, який урочисто проголосив, що ми ніколи не кинемо в біді “наших
ла-рокських друзів”. І якщо хтось спробує їх кривдити, Мальвіль, безперечно,
втрутиться, як про це сказано в листі.
Наступного дня Газель приїхав знову. Я мовчки вручив йому листа, і він поїхав.
За два дні ми завершили обладнання ЗПО, а тим часом дозріла пшениця й можна
було починати жнива.
То була копітка справа, бо довелося жати серпом, в’язати снопи, возити їх до Мальвіля, розчищати тік у першому дворі й молотити
ціпом. Вона забрала чимало ручної праці, а коли була закінчена, кожен з нас
немовби по-новому зрозумів біблійну фразу про хліб і піт.
Незважаючи ні на що, ми могли собі сказати, що немарно попрацювали. Коли навіть
врахувати, що чверть врожаю зіпсували грабіжники, то співвідношення
намолоченого зерна до посіяного було високе - один мішок насіння дав десять
мішків пшениці. Або загалом тисячу двісті п’ятдесят кілограмів зерна. Якщо порівняти з нашими головними запасами, цього
було мало, а як для перших жнив після дня події - досить багато.
У ніч після жнив мене розбудили якісь звуки, що лунали десь біля мене. Коли я
розплющив очі, то хоч нічого й не побачив, бо ніч була темна, але здогадався,
що на канапці біля вікна плакала Евеліна, притиснувши обличчя до подушки.
- Ти плачеш? - тихо спитав я.
- Так.
- А чому?
Вона схлипує.
- Бо мені прикро.
- Йди до мене й розкажи, що там у тебе.
Вона стрибнула з канапи в моє ліжко й згорнулася клубочком у моїх обіймах. Хоч
Евеліна трохи поповнішала, однак видалася мені ще дуже легенькою! Вона лягла
мені на плече й здавалася такою легесенькою, наче кошеня. Вона й далі
схлипувала.
- Я ж буду мокрий од твоїх сліз! Наче той фонтан! Витри їх!
Я подаю їй носовичок, і Евеліна, висякавшись, перестав схлипувати.
- Ну, що там?
Дівчинка мовчить. Тільки важко ридає.
Мабуть, це в неї від нервового збудження - так само” як і кашель, схлипування й
судороги. Після набігу грабіжників на нашу пшеницю та загибелі Момо в Евеліни
був жахливий напад астми, Я запитую себе, чи зараз не починається новий.
- Ну, що трапилося? - питаю я. Евеліна мовчить.
- Усі ті мертві, - зрештою озивається вона тихим голосом.
Дивно. Не цього я сподівався.
- Тому ти плачеш?
- Ага.
А оскільки я мовчу, вона провадить далі:
- Чому? Це дивує тебе, Емманюелю?
- Я гадаю, ти збиралася сказати мені, що я більше не люблю тебе,
- О ні, - мовить Евеліна, - ти дуже любиш мене, я відчуваю це. Єдине, що ти вже
нічого мені не вибачаєш. Але це мені більше подобається.
- Це тобі більше подобається?
Мовчить. Розмірковує.
- Еге ж, - зрештою озивається Евеліна. - Я так почуваю себе набагато
витриманішою.
Я мовчки слухаю.
- Чи не могли ми взяти тих людей, що повбивали, до Мальвіля? В Мальвілі