вистачає місця.
Я хитаю головою в темряві, мовби вона могла побачити це.
- Питання не в місці, а в харчах. Нас уже одинадцятеро. В крайньому разі могли
б прогодувати ще двох-трьох осіб, але не двадцять.
- Тоді треба було дозволити їм з’їсти кашу пшеницю, - мовить вона перегодя.
- А іншим?
- Яким іншим?
- Іншим, що прийдуть пізніше. Ми дозволимо їм забити наших свиней, пожерти
худобу й забрати в нас коней. А самі їстимемо траву.
Ця іронія не вплинула на Евеліну.
- Ти ж сам казав, що пшениці в Рюнах вродило небагата.
- Небагато порівняно з нашими запасами. Та все ж з тисячі двохсот п’ятдесяти кілограмів зерна можна випекти чимало хліба.
- Але в крайньому разі ми могли б обійтися без нього! Ти ж сам казав це. -
додала вона звинувальним тоном.
Усе, що я казав, вона справді запам’ятала.
- В крайньому разі - так. Проте ми не можемо знати, чи наступного року буде
багатий врожай. Треба мати деякий запас. І чи не краще також у разі потреби
допомогти нашим ла-рокським друзям.
- А чому ми не могли допомогти тим, що загинули в Рюнах?
- Я вже сказав, їх було надто багато.
- їх було не більше, ніж людей у Ла-Році.
- Та все ж цих ми бодай знаємо.
Й оскільки вона мовчить, я перераховую:
- Пімон, Аньєса Пімон, Лянуай, Жюдіта й Марсель, який тебе взяв до себе.
- Авжеж, - озивається Евеліна. - А також старий Пужес. Щось давненько він не
приходить до нас.
Справді. Вже десять днів цей старий шкарбун не приходив до нас мочити свої вуса
у вині. Мене вражає те, як по-дорослому Евеліна розмірковує. Відтоді, як я “вже
нічого їй не вибачаю”, вона геть відкинула дитячі звички.
- Гаразд, - кажу я. - Допит скінчився. Йди в своє ліжко. Мені хочеться спати.
Вона затримується.
- Чи не можу я побути ще трохи з тобою, Емманюелю? - запитує Евеліна.
- Ні, не можеш. Іди собі. І вона йде, присмирнівши.
Щось є в ній таке, чого я не зовсім розумію. Евеліна говорила про вбитих у
Рюнах, але й словом не згадала про Момо.
Мену теж ніколи не говорить про Момо. Вона не впала в розпач, не перестала
верховодити жіноцтвом у Мальвілі, Я не сподівався від неї такої мужності.
Тепер Каті або М’єтта накривають на стіл, а Мену розкладає серветки. Одного ранку, сідаючи
снідати, я помітив, що хтось поклав скраю стола, де сидів Момо, тарілку й
серветку. Бачу, що Коленові теж це впало в око, й він тільки похитав головою.
Однак я порахував і побачив, що приборів одинадцять, а не дванадцять. До того ж
сьогодні накривала на стіл Каті, й я не можу припустити, що вона помилилася.
Усі вже посідали, тільки Жаке, опустивши руки, стоїть смутний, бо на його
звичному місці нема прибору. Він покірливо дивиться на мене, мовби запитує, чим
завинив, що я позбавляю його харчування. Його поведінка скидається на поведінку
собаки, який, сьорбнувши лиха в поганого господаря, опинився в іншого хазяїна,
який його пестить, і він побоюється, що, прокинувшись одного ранку, втратить це
щастя, гідним якого не вважає себе, й безперестанку думає, чи він живе цим
щастям, а чи тільки ним марить. Жаке не вважає, що, коли я не дам йому їсти, це
буде несправедливо. Якщо я так учинив, отже, я маю на те підстави. Й він
готовий по обіді голодний разом з нами знову стати до роботи. Єдине, чого він
побоюється, це щоб не було чогось гіршого.
Я всміхаюсь Жаке, щоб заспокоїти його, а Мену каже йому:
- Хлопчику мій, ти шукаєш свій прибор? Він тут.
І підборіддям показує на місце, де колись сидів Момо.
Западає глибока тиша, а Жаке, розгубившись, дивиться на мене. Я схвально киваю
йому головою, й він стухтае вздовж столу й сідає на місце Момо. Трохи знічений,
їсть мовчки, схилившись над тарілкою, а Мену не вгаває упівголоса давати йому
поради: “Не горбся! Перестань плямкати губами! Хіба в тебе нема серветки, що
витираєшся рукою?”
Через дві доби після завершення робіт у ЗПО, коли ми всі почали тренуватися зі
стрільби, до нас знов приїхав Пужес на своєму старенькому велосипеді. Йому
зовсім не сподобалося, що довелось лізти рачки під парканом. А ще більше було
Пужесові не до смаку те, що йому зав’язали очі, перш ніж провести через зону з пастками. Він дав нам це зрозуміти,
коли вже сидів на кухні в надбрамній башті. Кажу “нам”, бо звістка про його
приїзд швидко облетіла всіх, і Мальвіль зібрався послухати Пужеса.
- Ну й нелегко їхати до тебе, Емманюелю, - мовив він, підкручуючи
жовтувато-білі вуса. - Ой як нелегко!
Він озирається навколо, тішачись тим, що став об’єктом загальної уваги.
- Бо вийти з Ла-Рока тепер - дуже складна справа, адже Фюльбер наказав стерегти