XV
Удосвіта, через два дні після приїзду до нас старого Пужеса, я послав під
ла-рокські мури розвідників. Пересвідчився, що Ла-Рок охоронявся погано й
захопити місто буде легко. Біля обох брам стояли вартові, але між брамами
тяглася довга фортечна стіна, яку зовсім не стерегли; вона не така висока, щоб
її не можна було здолати за допомогою драбини або ще краще - за допомогою
вірьовки з гаком.
Похід на Ла-Рок я призначив на наступний день, проте все-таки наказав охороняти
підступи до Мальвіля до самого світанку. Не маючи більше чого стерегти після
жнив, нічна варта перебралася до бліндажа, що його ми викопали на пагорку, де
колись стояла ферма “Сім буків”, звідти чудово було видно мальвільський шлях і
паркан.
Друзі дали зрозуміти, що їм не дуже хочеться вартувати в ніч напередодні походу
на Ла-Рок, мовляв, краще було б добре відпочити перед цим знаменним днем. Тоді
я вирішив піти до бліндажа разом з Мейссоньє.
Ніщо так не деморалізує, як нічне вартування. Напружено чекаєш, чи не трапиться
чогось, але здебільшого не трапляється нічого. Тома й Каті принаймні мали змогу
кохатися на варті, хоча бліндаж, незважаючи на намагання Мейссоньє якнайкраще
його обладнати, був не дуже зручний для цього.
Я так розподілив час вартування й сну між собою й Мессоньє, щоб світанок - на
мою думку, найнебезпечніша пора - припадав на мої години вартування.
Я зовсім не чув ніяких звуків. Усе відбулося, неначе в німому кінофільмі. Мені
здалося, що я побачив на Мальвільському шляху дві постаті, які наближалися до
паркана. Я сказав “здалося”, бо не був певен, чи справді щось побачив. Людина
на відстані сімдесяти метрів - то зовсім невеличка фігурка, а коли ще та
фігурка - в тумані й передсвітанкових сутінках - пересувається на тлі сірої
скелі, то мимоволі запитуєш себе, чи то не привиділося тобі, А може, я до
всього ще й задрімав трохи. Мені спадає таке на думку, бо від дотику бінокля до
очей здригаюся й відчуваю, що весь спітнів, незважаючи на холоднуватий
досвіток. Сяк-так настроївши бінокль, спрямовую його на паркан, а звідти поволі
веду по скелі на захід.
Незнайомців виказали їхні обличчя. Я побачив дві невеличкі круглі світлі плями,
що вирізнялися на сірому фоні. Дивна річ, незважаючи на туман і сутінки, ці дві
невеличкі плями було видно дуже чітко, в той час як постаті людей майже
зливалися зі скелею.
Вони повільно просувалися шляхом, що вів до Мальвіля, здавалося, притискаючись
до скелі. Тепер я вже бачив і їхні постаті. Один був набагато вищий і
стрункіший за другого. Кожен з них тримав у руці рушницю, й ці рушниці
здивували мене, бо вони були не схожі на мисливські.
Я поторсав Мейссоньє і, коли він розплющив очі, затулив рукою йому рота.
- Мовчи. Якісь два типи з’явилися біля паркана.
Він закліпав очима, потім відштовхнув мою руку й тихо запитав:
- Озброєні?
- Так.
Я подав йому бінокль. Мейссоньє підніс його до очей і щось промовив - так тихо,
що я не розчув жодного слова.
- Що ти сказав?
- Вони без клунка, - повторив він, віддаючи мені бінокль.
Його зауваження я зрозумів не зразу. Знову підніс бінокль до очей.
Розвиднялося, й обличчя зайд уже не були плямами, я виразно бачив людські
постаті. Вони зовсім не скидалися на грабіжників у Рюнах. Молоді, кремезні й
добре вгодовані. Я побачив, як вищий наблизився до паркана, і здогадався, що
він читає напис, зроблений нами для відвідувачів. То був невеликий квадрат
фанери, пофарбований у біле, на якому Колен чорною фарбою написав: “Якщо ваші
наміри дружні, вдарте у дзвін. Ми стрілятимемо в кожного, хто спробує перелізти