обличчям до скелі, руки на потилиці - він зберігав гідність.
Коли Мейссоньє підійшов до мене, я сказав йому:
- Забери в нього зброю.
Я приклав дуло карабіна полоненому до спини. Він зразу, не чекаючи, коли йому
скажуть, підвів руки, щоб Мейссоньє було легше перекинути ремінець рушниці
через його голову.
- Військова гвинтівка, - поважно мовив Мейссоньє. - Модель 36.
Я дістав з кишені носовичок, згорнув його і сказав:
- Зараз зав’яжу тобі очі. Опусти руки. Він підкорився.
- А тепер можеш обернутися.
Він обернувся, і я нарещті побачив його обличчя. Років двадцять, не більше.
Щоки поголені, невеличка гостра борідка дбайливо підстрижена. От тільки не
роздивився, які в нього очі.
- Мейссоньє, - сказав я, - забери в убитого рушницю, забери також патрони.
Мейссоньє щось невдоволено пробурмотів. Досі він намагався не дивитися на труп.
Я також.
- Пейссу, можеш відчинити.
Грюкнув верхній засув, потім - нижній, за ним поперечні засуви. Клацнув висячий
замок.
- Ще одна рушниця моделі 36, - сказав Мейссоньє, підводячись.
З’явився Пейссу, зиркнув на труп, його засмагле обличчя зблідло, він узяв у
Мейссоньє обидві рушниці.
- Це з “спрінгфілда” так його почастували? - зашь тав Пейссу.
Мейссоньє не відповів.
- То ти стріляв? - доскіпувався Пейссу, побачивши “спрінгфілд” у руках
Мейссоньє.
Той заперечливо похитав головою.
- Ні, то я, - відповів я гостро.
Поклавши руку на спину молодикові, я підштовхнув його вперед. Пейссу знову
зачинив потайний хід. Я взяв полоненого за руку, обернув його двічі чи тричі
навколо себе, перш як повести в зону без пасток. По дорозі до надбрамної башти
я повторив цю процедуру разів три чи чотири. Пейссу й Мейссоньє мовчки ішли за
мною. Мейссоньє не мав бажання розмовляти після того, як опорожнив кишені
вбитого, а Пейссу мовчав, бо я грубо обірвав його.
Два дерев’яні щити, що затуляли на мурі надбрамної башти отвори між колишніми зубцями,
були відхилені, з-за них визирали чиїсь обличчя.
Колен відчинив браму. Я почекав, поки він зачинить її знову, відпустив руку
незнайомця, відвів убік Мейссоньє й шепнув йому:
- Веди полоненого до будиночка зигзагами, а я йтиму позаду.
Коли Мейссоньє з молодиком відійшли, я кивнув Коленові й Пейссу, щоб вони йшли
за Мейссоньє, але не розмовляли.
Дві бабусі, М’єтта, Каті, Евеліна, Тома й Жаке спускалися кам’яними сходами з фортечного муру. Я подав і їм знак, щоб мовчали. Почекав, поки
наблизилися до мене, й шепнув:
- Хома, М’єтта й Каті залишаться на мурі. Евеліна теж. Жаке, віддай свою зброю М’єтті. Ти підеш з нами. Мену й Фальвіна також.
- А я чому ні? - запитала Каті.
- Ставитимеш свої запитання потім, - сухо відрубав Тома.
Евеліна кусала губи, але дивилася на мене, не промовивши жодного слова.
- Це несправедливо, - мовила Каті тихим гнівним голосом. - Усі побачать зараз
полоненого! А ми ні!
- Так, - відказав я. - Я не хочу, щоб полонений побачив М’єтту й тебе.
- Ти збираєшся відпустити його? - жваво мовила Каті.
- Якщо зможу.
- Ох, і люди! - обурено вигукнула Каті. - Вони збираються відпустити
полоненого, а ми його навіть не побачимо!
- Ти ж мене бачиш! - гнівно мовив я. - Цього тобі замало? Тобі хочеться ще
пококетувати перед цим типом? Власне, перед ворогом!
- А хто сказав тобі, що я хочу пококетувати? - На очах у Каті заблищали сльози.
- Мені вже набридли ці твої докори.
М’єтта, яка осудливо стежила за цією сценою, раптом лівою рукою обняла за плечі
Каті, а правицею затулила їй рота. Каті відбивалася, наче пума. Але М’єтта міцно притиснула її до себе, ошелешену й занімілу.
Я помітив, що Евеліна весь час дивилася на мене. Вона скорилася без жодного
слова. Я навіть посміхнувся цій маленькій лицемірці.
- Ідеш, Жаке?
Жаке розгубився. Я звелів йому віддати рушницю М’єтті, але в неї обидві руки були зайняті.
- Віддай рушницю Тома, - кинув я йому через плече.
Мене наздогнав Жаке.
- Вона завжди була така, - сказав він півголосом. - Навіть у дванадцять років.
Як та кішка. Саме з цього й почалося в неї з батьком у “Ставку”. Але це не
стало для неї уроком. - І по паузі додав: - Ех, вона не варта М’єтти! О ні!
У великій залі будиночка епохи Відродження полонений із зав’язаними очима сів спиною до каміна, біля
столу, де колись сидів Момо, а потім - Жаке. Надворі вже розвиднілося, але
сонце ще не зійшло. Бабусі залишилися стояти. Фальвіна цього разу була
мовчазна. Сніданок був уже готовий. Молоко на вогнищі закипіло, кухлі стоять на
столі, тут же й пиріг з домашнім маслом. Тільки тепер я відчуваю, як ссе в мене