єством, він пройшов добру військову підготовку. Безперечно, вважав Мейссоньє,
завжди корисно набувати знання, незалежно від того, хто тобі їх дає. І на
початку зборів він розповідає нам, що гвинтівками моделі 36 була озброєна
французька армія під час другої світової війни. Звичайно, після того
виготовлялися й кращі гвинтівки, але й ця непогана. Щодо базуки, на думку
Мейссопьє, то її випустили американці десь року 1942-го, щоб стріляти з неї в
танки. Мальвільським мурам вона не страшна.
- Гірші справи з парканом! - каже Мейссоньє, похитуючи головою. - І з брамою в
першій огорожі! І з звідним мостом у другій...
Ми перезираємось.
- Нема ніякої проблеми, - рішуче кажу я. - Звичайно, доведеться пожертвувати
парканом, хоч і він відіграє спою роль: адже ворог, руйнуючи його, тим самим
викриє себе Я пропоную збудувати перед порталом надбрамної башти, щоб захистити
його, кам’яний мур з метр завтовшки й заввишки метрів три: ми ж маємо у дворі пісок, а в
льоху мішки. Наповнимо їх піском і складемо перед муром.
На мою велику радість, Мейссоньє схвалює цю пропозицію й, зробивши деякі
технічні зауваження, замовкає. Тоді всі інші пристають на мою пропозицію.
Перш ніж перейти до конкретного втілення нашого плану, я виголошую ще кілька
слів. Наперекір усім я виставив минулої ночі варту. Отже, зробив правильно. Не
хочу нагнітати атмосферу, але наголошую, що вчорашня поведінка товаришів була
ще одним виявом недисциплінованості. Особливо неправильно поводилася Каті перед
допитом полоненого, коли я посилав її вартувати на фортечний мур. Тут я
підвищую голос:
- Віднині я більше не терпітиму такого! Сподіваюсь, що мені не доведеться
витрачати час на суперечки з якимись занудами, коли даватиму наказ!
Я підводжусь. Збори не тривали й десяти хвилин. Зайвим балачкам зараз немає
місця.
Каті не пустила й пари з вуст, тільки обпалила мене своїм поглядом. Не знаю, що
й сказати про цей погляд. Він не був сповнений ні ненависті, ні зухвалості.
Вона ніби хотіла сказати мені: “Я зануда? Що ж, ти ще побачиш!” Однак оте “ти
ще побачиш” аніскілечки не було погрозою. То скорше було чимсь
багатообіцяючим.
Вбитого поховано, і я забираю з переднього поста на ла-рокському шляху
потрібного мені Пейссу, натомість посилаю туди Колена, бо не хочу, щоб на нас
напали зненацька серед дня, в розпал роботи. Я організовую дві бригади. Одна на
чолі з Пейссу носить до місця будівництва муру кам’яні брили, яких за першою огорожею маємо цілі купи. Друга, до якої ввійшли
чотири жінки та Евеліна, наповнює мішки піском, зав’язує й тягне їх до рову, де ми маємо їх поскладати. В нас є також дві тачки,
якими возимо все необхідне до місця роботи.
Прагнучи зекономити час, а також мати людей поблизу паркана, я даю
розпорядження, щоб ніхто нікуди далеко не ходив: відтепер ми по черзі
обідатимемо на кухні надбрамної башти. А Мену й Фальвіна хай подають нам на
обід тільки ковбасу. Треба працювати. Зараз нема часу кухарити.
До того як Пейссу поклав перший камінь, я витягнув два вози - наш і той, зі
“Ставка”, й поставив їх біля рову, там, де немає пасток. Тут вони не
заважатимуть стріляти й не залишаться замкнені за споруджуваним муром. На мою
думку, цей мур має стати постійним елементом укріплення замку. Бо коли навіть
припустити, що одного дня на нас нападе ватага, яка не матиме базуки, великий
дерев’яний портал надбрамної башти все одно лишається найвразливішою ланкою Мальвіля:
супротивник може його підпалити або виламати. Отже, слід перегородити ворогові
дорогу муром, за який він може проникнути тільки через вузенький прохід, що
легко перекривається інтенсивним рушничним вогнем.
Мені впадає в око, що середньовічні муляри полюбляли великі кам’яні брили. Брили, якими ми мурували, лежали на місці зруйнованих будиночків для
челяді, вони справді важкі. Їх не так уже й легко піднімати й класти в тачку.
Іноді доводиться братися за брилу удвох. Я тому й послав на варту Колена, щоб
він не надривався тут. Але Тома, хоч зовні й виглядає фізично міцним,
втомлюється. Мейссоньє весь мокрий. Лише Жаке з горилячими руками без особливих
зусиль жбурляє ці каменюки. Я теж ледве піднімаю їх і нишком думаю собі, що вже
старію. О тринадцятій годині Мейссоньє згадує про наше нічне вартування і йде
спати. О п’ятнадцятій годині, задовольнившись тим, що я побив рекорд витривалості
Мейссоньє на сто двадцять хвилин, і собі кидаю роботу. До речі, в Пейссу того