- Дівчинка? Жінка, еге ж! І така, яка знає, чого їй хочеться!
- А чого їй хочеться?
- Тебе, звичайно! - Каті тріумфуюче регоче. - І вона заволодіє тобою. Я ж бо
заволоділа тобою, мальвільський абате!
Це - парфянська стріла, але Каті не пускає її в мене, втікаючи, а кидається
мені на шию й обціловує моє обличчя.
- Бачу, що ти хвилюєшся, Емманюелю. Думаєш собі: тепер дисципліні край! З оцією
несамовитою! Що ж, не впадай у відчай! Все буде навпаки! Ось побачиш! Буду
справжнім солдатиком! Гаразд, я йду від тебе!
Вогонь, а не дівка. Грюкають двері. Я приголомшений, присоромлений,
зачарований. Кидаю собі на плече рушника й спускаюсь поверхом нижче прийняти
душ, щоб освіжити собі голову. Але й після купання голова залишається важкою.
Та, власне, мені байдуже. Одне незаперечне: якусь годину я не думав про
Вільмена, й мені було добре.
Чоловіки на будівництві зустрічають мене зовсім природно, зате жінки позирають
якось дивно. Вони все знають. Можливо, підозрюють мене в тому, що я, аби
полегшити собі справу, послав Тома на передовий пост на шлях, хоч я не
причетний до цього: то Мейссопьє послав його туди.
Перша кидає на мене погляд Евеліна. І хоч очі у неї голубі, мені здалося, що на
мене хлюпнуло чорним вогнем. Схвильовано й розуміюче зиркає Фальвіна. Мену
похитує головою й веде свій монолог sottovoce [12 Sottovoce - півголосом (італ.). ]. Вона, на жаль, не може допустити, щоб я його почув, бо тоді почує й Евеліна.
Тільки М’єтта не дивиться на мене, й мені стає прикро.
Каті тримає пластиковий мішок, а М’єтта кидає в нього пісок лопаткою для сміття. Каті якось тріумфально й недбало
тримає цей широко розкритий мішок, а М’єтта працює, наче рабиня, рабиня німа й, крім того, сліпа, бо я проходжу за два
кроки від неї, а вона й не підводить очей, не всміхається мені, як колись
всміхалася.
- Емманюелю, ти добре виспався? - питає Каті зовсім безсоромно.
Вона навмисне звертається до мене! Я хотів би відповісти їй сухо. Дуже хотів би
дати їй зрозуміти, щоб вона прилюдно не хвалилася, що, як сама висловилася,
“заволоділа мною”. Хотів би дати зрозуміти їй також, що я й далі високо ціную
її сестру, хай Каті марно не гне високо свою кирпу. Однак Каті примушує мене
своїм настирливим, безсоромним поглядом ніяковіти.
Цей її погляд аж занадто сковує мене, я зовсім не можу опанувати себе. Тому я,
відвернувши від них голову, якось незграбно, забувши про те, що встав після
пообіднього сну, вітаюсь:
- Добридень вам, дівчата.
Каті далі весело сміється, а М’єтта й не дивиться на мене. Досі вона була німа й сліпа, а тепер ще й вдає з
себе глуху.
Я теж почуваю себе винним перед нею. Так, я зрадив її. Високо оцінив її сестру
й, здається, надто знецінив саму М’єтту. Мені стає боляче, і я повільним кроком іду від них.
Я проходжу через портал надбрамної башти й опиняюсь біля чоловіків. Тут усе
простіше. Коли вони щось роблять, то тільки про те й думають. Вони думають лише
про свій об’єкт. Я з вдячністю дивлюсь на пих.
Робота наближається до кінця. Мур вже три метри заввишки, останній метр якраз
добудовується. Дві драбини стоять зіперті на нього, Пейссу та Жаке кладуть собі
на широкі плечі по кам’яній брилі і несуть їх аж на вершину муру, важко переступаючи з щабля на
щабель. Тільки Пейссу та Жаке здатні на цей подвиг. Колен допомагає їм
піднімати каменюки. Щодо Мейссоньє, то він зостався безробітним, бо каміння вже
досить, щоб завершити мур.
Я пропоную йому йти зі мною патрулювати. Він погоджується. Але спершу я прохаю
Мену, щоб вона дала мені ниток.
- Річ у тім, що в мене самої мало ниток, - відказує вона і з докором дивиться
на мене своїми запалими очима. - А чим ти мені заміниш ті нитки, коли їх у мене
більше не буде?
- Та мені треба з метр-два нитки й, звісно, не для забави!
Мену йде, бурмочучи, на кухню надбрамної башти, а я дуже нерозсудливо також іду
за нею, бо, опинившись з нею віч-на-віч і чекаючи, коли вона знайде мені нитку,
одержую прочуханки.
- Бідний Емманюелю, - каже вона, зітхаючи, - ти завжди однаковий. І далі
впадаєш коло молодиць! Як твій дядько Самюель! Тобі не соромно! Ту ж дівку ти
сам вінчав зі своїм другом! Не знаю, хто з нас двох мав би сповідати одне
одного! Звичайно, в тебе є про що розповісти! Звичайно також, що добрий бог,
мабуть, не дуже задоволений тобою! Зваж, я нічого не кажу про цю... Ох, не буду
грішити. Та все ж я собі дещо міркую. Більше не треба ні про що турбуватися,
тепер можна дозволити всьому занапаститися! Від неї можна всього сподіватися, а