чого саме, ти знаєш. До того ж у неї зміїний язик, хоч вона ще така молода! В
усякому разі, ти можеш бути певен, що вона не зупиниться на тобі. О ні! Після
тебе надійде черга Пейссу, а після Пейссу - Жаке й інших! Вона матиме змогу
порівняти вас між собою, - здається, Мену вимовляє ці слова не без заздрощів.
Як і дядько, я слухаю мовчки. Як і дядько, я, слухаючи, виконую свою роль у цій
комедії: насуплюю брови, знизую плечима, хитаю головою, одне слово, всіляко
виявляю невдоволення, хоч зовсім не відчуваю його. Після того, як вона вилаяла
Пужеса, це друга її вихватка по смерті Момо. Знову та сама агресивність. Ніколи
цей скелетик ще так не шаленів. У неї погляд на ці речі простий: бик існує для
того, щоб паруватися. А корова - це розпусниця. Принаймні якщо вона сама шукає
бугая замість того, щоб просто скоритися йому.
Мену вдруге веде мову про те саме. І я вдруге маю змогу уявити собі, як у
Мальвілі все занапастилося. Якщо Мену не зупинити, сама вона цього не зробить,
тому я грубо перебиваю її:
- Де ж та нитка?
Тут же невідомо звідки з’являється шпулька ниток. Вона лежить на столі. Мену скупо відміряє мені ниткуг
усе ще бурмочучи. Я виходжу з кухні, дивуюся, що життя в Мальвілі далі таке
буденне, хоч кожної миті нам загрожує смерть.
- Знаєш, що я думаю? - звертається до мене з високої драбини Пейссу, орудуючи
кам’яною брилою, як я орудував би камінцем для бруківки. - Мішки треба скласти
таким чином, щоб не видно було муру. Хай Вільмен думає, що він має справу з
піском.
Я погоджуюся й доручаю командування на час моєї з Мейссоньє відсутності
Коленові, який проведе нас аж до паркана й зачинить потайний хід, коли ми
підемо. То не дуже приємно виходити з замку рачки, але я подаю приклад, щоб до
цього звикли. Будь-яка ватага може за якусь мить вдертися до порталу, але не
зуміє проникнути в дірку на рівні землі, до заслінки якої знизу прикріплене - я
забув зазначити цю деталь - лезо коси.
Спершу ми йдемо на ла-рокський шлях; Тома, мабуть, таки добре сховався, бо ми
почули від нього коротке: “Куди ви йдете?” - не збагнувши, де він. Нарешті він
з’являється, напівголий, нагадуючи статую.
- Йдемо перевірити лісовий путівець. Коли повернемось, я заступлю тебе на
вартуванні, якщо ти не проти.
- О, знаєш, - каже Тома, - я лежу собі й дивлюся. Це не так стомлює, як та
праця, яку ти щойно виконував.
Я відчуваю, як густо червонію.
- В усякому разі, мені треба поговорити з тобою, - кажу я.
Не буду ховатися за спиною Каті. Якщо хтось має завдати йому цього удару, то я
зроблю це перший. Легенько махаю рукою Тома й іду далі, тримаючись праворуч від
Мейссоньє. Якщо стовбури дерев, здебільшого обвуглені, стоять без листя, то
дрібна поросль, навпаки, розростається з неймовірною швидкістю. Я ніколи не
бачив такого буяння рослинності. Метрів за три від мене височить папороть, її
стебла завтовшки як рука, далі поросль терну, що скидається на високу стіну,
дикий глід вже вигнався в стовбури, гілля каштанів та в’язів утворюють у мене над головою шатро.
О цій порі з шляху не видно, де починається лісова стежка, яка веде до Ла-Рока,
але я давно зробив тут деякі позначки й без будь-яких труднощів знаходжу її. До
події я часто на цій стежині тренував своїх коней. Вона вкрита чорноземом, м’яким і зручним для кінських копит. Я навіть доглядав її, щороку вирубуючи
колючі чагарники й гілля, що найбільше заважали, хоча ліс мені й не належав.
Намагався також нікому не розповідати про неї в Ла-Році, щоб Лормйо не
забаглося прогулюватися тут верхи. І нарешті, вже зовсім недавно, я розчистив
її від обгорілих стовбурів, що попадали на неї й заважали мені, коли я разом з
Коленом їздив до Ла-Рока попереджати Фюльбера про одруження Каті.
Я ступаю попереду, пильно придивляючись до кожного сліду на м’якій землі, але нічого не бачу. Не думаю, щоб хтось із уцілілих мешканців
Ла-Рока знав про цю стежку й тепер показав її Вільменові. Ла-рокські хлібороби
- жителі врожайних рівнин, вони ніколи не ходили на мальжакські пагорки. Цей
шлях не позначено також на військових картах, бо його порівняно недавно проклав
лісник, який вивозив звідси деревину. Навряд щоб Вільмен сам натрапив на нього.
Проте я хочу бути впевненим у цьому й тихо пояснюю це Мейссоньє після годинної
прогулянки в гнітючій лісовій тиші.
Я не побачив нічого підозрілого: ні чиїхось слідів, ні потолоченої рослинності,
ні свіжих поламаних гілок.
Повертаючись назад, я роблю деякі позначки, щоб, коли ми знову прийдемо на цю