стежку, пересвідчитись, що ніхто, крім нас, не ходив нею. Для цього нагинаю
через стежку на висоті стегна гнучкий тоненький прутик і прив’язую його з другого боку чорною ниткою до гілки. Якщо хтось тут ітиме, він
розірве нитку, навіть не помітивши цього. Коли мені вдається знайти колючий
чагарник, замість нитки перетинаю стежку найдовшою з ліан.
Це нагадує нам гру часів “Гуртка”. З тією лише різницею, що тепер ставиться на
карту наше життя. Проте ні він, ні я не говоримо про це вголос. Після
двогодинної прогулянки сідаємо перепочити в такому місці, звідки добре видно
ла-рокський шлях.
- Гадаю, ми якось впораємося, - каже Мейссоньє.
Мейссоньє спокійний, хіба що тільки частіше кліпає очима. Я схвально киваю
головою, й він веде далі:
- Намагаюся уявити собі картину: з’являється Вільмен зі своєю базукою, першим пострілом руйнує паркан і долає
його. Бачить перед собою мішки з піском, думає, що за ними - портал, і стріляє.
Стріляє раз, удруге, втретє, та дарма. Він має лише з десяток снарядів. Треба
бути ощадливим. Тоді наказує відступити.
Я хитаю головою.
- Розумієш, саме цього я й боюся. Якщо він відступить, це нас не врятує.
Скоріше навпаки. Вільмен - фахівець.Тільки-но зрозуміє, що наштовхнувся на
перепону, повернеться знову до Ла-Рока й почне з нами партизанську війну - із
засідками, несподіваними наскоками...
- Ми можемо також улаштувати йому засідки, - відповідає Мейссоньє. - Ми ж краще
знаємо місцевість.
- Він не забариться також вивчити її. Навіть небагато йому потрібно буде часу,
щоб довідатися, скажімо, про цю стежку. Ні, Мейссоньє, якщо почнеться подібна
війна, ми можемо її програти. У Вільмена більше людей і він краще озброєний.
Більшість наших пукавок здатна стріляти тільки на відстань до сорока метрів, а
його гвинтівки моделі 36 уколошкають людину за чотириста метрів.
- І навіть трохи далі, - озивається Мейссоньє.
Я мовчу, й він запитує:
- Тоді що ти пропонуєш?
- Поки що нічого. Треба помізкувати.
Коли ми знову виходимо на ла-рокський шлях, сонце вже починає хилитися на
вечір, сіючи золотисте бокове проміння.
- Тома!
- Я тут, - озивається Тома, підносячи руку й цим виказуючи свій тайник на схилі
над шляхом.
Навколо тихо, однак на душі в мене не дуже спокійно, коли я звертаю до Тома,
махнувши рукою Мейссоньє, щоб ішов до Мальвіля.
Тома знайшов собі добру схованку, звідки проглядається метрів сто дороги.
Рушницю він поклав на два плескаті камені. Я лягаю поряд з ним.
- Війна - то гидота, - каже Тома. - Я побачив вас здалеку, навіть узяв на
мушку. Дуже легко міг би вас знищити, наче квітку, одного й другого.
Спасибі за квітку. Якби я був забобонний, то подумав би, що то не дуже добрий
початок для розмови, яка мала відбутися.
- Тома, мені треба поговорити з тобою.
- Що ж, говори, - мовить він, відчувши мою ніяковість.
Я розповідаю йому все. Або точніше, не розповідаю йому всього. Бо не хочу
звинувачувати Каті. Ось моя версія: Каті прийшла до моєї кімнати, коли
закінчувався мій пообідній відпочинок, очевидно, щоб побалакати зі мною. Я не
міг стриматися.
Тома, обернувши до мене вродливе, з правильними рисами обличчя, пильно дивиться
на мене.
- Ти не зміг стриматися?
Я киваю головою.
- От бачиш, - спокійно говорить він, - не така вже вона й погана. Ти завжди
недооцінював її.
Він також! Я мовчу, втупившись очима в землю.
- Ти наче розчарований, - придивляється до мене Тома.
- Розчарований - не те слово. Здивований. Трохи.
- Річ у тім, що в мене змінилася точка зору, - каже Тома. - Але я не розповів
тобі про це. Пригадуєш дискусію на зборах, коли ти привів М’єтту? Один чоловік чи багато. Всупереч тобі я захищав моногамію, ти тоді
залишився в меншості й дуже образився. - Тома всміхається й провадить далі: -
Одне слово, тепер я згоден з тобою. Ніхто не може розглядати жінку як особисту
власність, коли їх усього дві на шістьох чоловіків.
Я вражено дивлюсь на нього. Це для мене несподіванка - почути від нього свої
думки.
- До того ж Каті не є моєю власністю. Вона чинить так, як хоче. Вона - людина.
Каті не обіцяла мені бути вірною. І я не хочу знати, що вона робила сьогодні
пополудні. І годі про це, - з притиском закінчує він свою тираду.
Коли б не остання його фраза, я подумав би, що він зовсім спокійний. Але ні.
Просто він передбачав невірність Каті й приготувався до цього, сформулювавши
для себе виправдання її вчинку. Щоправда, формулювання ті він запозичив у мене.
Тепер я знову пізнаю Тома. Суворого, але вразливого. І ось, лежачи поряд з ним,
утупившись очима, як і він, у шлях, я відчуваю до нього велику приязнь. Ні, я
не шкодую, що таке трапилося. Здається, немає нічого спільного між тим, що я
пережив сьогодні пополудні, й тим, що відчуваю в цю хвилину.
Я підводжусь на ліктях, бо мовчанка, як на мене, надто затяглася.
- Якщо ти не проти, я зміню тебе на посту, можеш іти до замку.
- Ні, - озивається Тома, - ти більше потрібен у Мальвілі, ніж я. Подивишся, як
там наш мур.
- Що ж, - кажу я, - ти маєш рацію. Але коли звечоріє, кидай вартувати. Для
нічного вартування маємо бліндаж.
- А хто піде туди?
- Пейссу й Колен.
- Гаразд, - мовить Тома, - я прийду, як смеркне.
- Кланяюсь, - якось надто вже невимушено кажу я, відходячи від нього.
До речі, за звичайних обставин я не вжив би цього фальшивого слова “кланяюсь”.
Я прискорюю ходу. Дзвоню в дзвін біля паркана, і Пейссу відчиняє потайний вхід.
- Скінчили, - озивається він, коли я опиняюсь біля нього. - Що ти думаєш з
цього приводу? І зваж, якщо навіть станеш збоку - внизу чи біля скелі, то
однаково не побачиш і краєчків муру. Добре замаскували. Не побачиш жодного
каменя, самі мішки. Якщо Вільмен сюди поткнеться, він розіб’є собі голову.
Крім двох бабусь і Тома, всі мешканці Мальвіля оточили мур, роздивляються його.
Каті, стоячи на одній з драбин, вирівнює мішки в останньому ряді. Вона стоїть
до нас спиною.
Лунає постріл. Я застигаю на місці.
- Відчиняй, - звертаюсь до Пейссу. - Я піду туди. То стріляв Тома.
- А якщо не він?
- Відчиняй, кажу! І хай ніхто не йде за мною!
Я біжу з рушницею в руці. Відстань чималенька - метрів сто. Я уповільнюю біг на
другому повороті. Пригинаюсь і йду кюветом.
Тома нерухомо стоїть на дорозі з рушницею в руці. Він стоїть спиною до мене.
Щось світле лежить біля його ніг.
- Тома!
Він обертається, але вже майже споночіло, і я не бачу його обличчя. Наближаюсь.
Оте світле, що лежить на землі, - якась жінка. Я бачу спідницю, білу блузку,
довге біляве волосся. На грудях у неї чорна пляма.
- Бебель, - каже Тома.