- Я хотів би перед тобою висповідатися, - шепоче він.
- Зараз?
- Еге ж.
Я піднімаю руки.
- Бідолашний мій Пейссу, таж усі твої гріхи я знаю напам’ять!
- З’явився ще один, - відказує він. - Тяжкий.
Западає мовчанка. Шкода, що надворі темно і я не можу розгледіти його обличчя.
- Тяжкий, кажеш? - перепитую я.
- Дуже, - відповідає Пейссу,
Ми мовчимо. Поволі простуємо в темряві до “Материнства”.
- Каті?
- Так.
- Подумки?
- Авжеж! - зітхає Пейссу.
Ми заходимо до “Материнства”, й Бурка, яка не бачить, але чує мене, ніжно
форкає. Я наближаюся й навпомацки шукаю голову кобили, щоб її погладити.
- Каті з тобою ніжна?
- Так.
- І цілує тебе!
- Еге ж, і то часто.
- Як вона тебе цілує?
- Палко, - відповідає Пейссу.
- Обвиває руками твою шию й обсипає поцілунками?
- Звідки ти знаєш? - дивується Пейссу.
- І водночас пригортається до тебе?
- Вона не просто пригортається! Вона вся аж тремтить! - відказує Пейссу.
У цю хвилину я раптом згадую Фюльбера й починаю думати про те, що вчинив би
він, якби опинився на моєму місці. По суті, це непогана ідея: думати, що вчинив
би за подібних обставин Фюльбер, і зробити навпаки.
- Знаєш, ти не сам, - кажу я.
- Що, - дивується Пейссу, - і ти теж?
- Так.
Що одне невеличке зусилля. Ідімо до кінця в антифюльберизмі.
- А в мене, - мовлю я, - набагато гірше.
Я розповідаю йому про свій пообідній відпочинок. Стою, спершись спиною на
низеньку перегородку стійла, й Бурка кладе мені на плече голову. Я гладжу рукою
їй морду. Бурка легенько хапає мене губами за шию, але пе кусає.
- Ти прийшов сповідатися до мене, а я, бачиш, сповідаюся тут перед тобою.
- Але я не можу відпустити тобі гріхи, - каже Пейссу.
- Це не так важливо. Важливо розповісти товаришеві про те, що тебе діучить, і
бути готовим до спокути, - швидко відповідаю я.
Западає мовчанка.
- Я тебе не засуджую, - мовить Пейссу. - На твоєму місці я вчинив би так само.
- Ну що ж, - кажу я, - ось ти й висповідався. І я також.
Я нічого не кажу йому про те, що незабаром він опиниться “на моєму місці”. Ця
думка викликає в мене ревнощі. Що ж, я спробую стати над цим почуттям, як Тома.
Рано чи пізно кожному з нас треба перебороти в собі це почуття власності, якщо
ми хочемо жити в Мальвілі у злагоді.
- Ти ба! - дивується Пейссу. - Каті й ти! Я в це не повірив би, я гадав, що ти
тільки з Евеліною. - Я мовчу, й він веде далі: - Я зовсім ні на що не натякаю.
- І правильно робиш.
- На мою думку, це скорше схоже на взаємини батька з дочкою, - провадить
Пейссу.
- Ти не помиляєшся, - сухо відповідаю я.
Пейссу мовчить, злякавшись, що бовкнув зайве. Я беру його за лікоть.
- Ходімо, - кажу я. - Нас, мабуть, чекають.
Я добре розумію: Пейссу волів би, щоб гріхи йому відпустили за всіма правилами,
а в мене це виходить дуже незграбно.
Зі столу вже прибрали посуд, змели крихти хліба й витерли. Його темна горіхова
поверхня аж вилискує. Переді мною велика, наповнена вином склянка. А на тарілці
шматочки хліба. Я мимохіть лічу їх. Шматочків дванадцять. Мепу врахувала її
Момо.
Стіл тут набагато менший, ніж у будиночку. Ніхто не каже й слова. Ми сіли дуже
щільно, торкаємось один одного ліктями. Помилка Мену кожному з нас нагадала,
що, можливо, завтра під час вечері доведеться забрати зі столу чийсь прибор. Ця
думка неприємна. І не так думка про саму смерть, як про те, що хтось із нас не
сидітиме більше серед друзів.
Перш ніж почати причастя, я виголошую коротеньку промову.
- На мою думку, - кажу я, - суть того, що ми робимо в Мальвілі, полягає в тому,
що ми докладаємо всіх зусиль, аби вижити, вирощуючи хліб і вигодовуючи тварин,
тобто не за будь-яку ціну, а чесною працею. На противагу нам, такі люди, як
Вільмен та Бебель, не хочуть працювати. Для досягнення тієї самої мети вони не
гребують ніякими засобами - грабують, убивають... Але яткщо людству судилося
існувати далі, то воно існуватиме тільки завдяки таким осередкам, як наш, що
насамперед прагне збудувати суспільство на засадах добра й справедливості. Такі
типи, як Вільмен та Бебель, - паразити й хижі звірі. І їх треба знищувати.
Однак хоч наше діло й справедливе, це не означає, що ми неодмінно переможемо. І
навіть якби я сказав, що “молю бога, щоб він допоміг нам”, це все одно не
означає, що ми переможемо.
Такі слова, сказані мальвільським абатом, можуть декого здивувати. Але я добре
знаю, навіщо сказав їх, і веду далі:
- Щоб перемогти, окрім усього іншого, потрібна хитрість. А також фантазія. Ви
обрали мене своїм командиром на випадок небезпеки; це не звільняє вас від того,
щоб самим думати. Отож закликаю кожного внести свою частку в організацію