Майже посередині першої огорожі в скелі відкривається велика й глибока печера.
Там знаходять сліди доісторичних людей, правда, їх замало, щоб дати печері
якусь наукову характеристику, але достатньо, аби довести, що за багато століть
до побудови замку Мальвіль уже правив людям за сховище.
Я обладнав цю печеру. На піввисоті зробив дощатий настил, на який склав сіно.
Під настилом спорудив одиночні стійла для тварин, що їх треба було ізолювати:
тикозного коня, непокірного бичка, поросну льоху, корову, що мала незабаром
отелитися, або кобилу, що ось-ось ожеребиться. Оскільки майбутніх “матерів”
було багато в стійлах печери, яка добре провітрювалася, й мухи до неї не
залітали, Біргітта (про неї я розповім трохи далі), яка, на мій погляд, зовсім
не схильна до гумору, назвала все це разом “Материнством”.
У головній башті, шедеврі англійської міцності, мені довелося тільки настелити
підлогу й у віконні отвори, пробиті пізніше французами, вставити вікна з
невеличкими шибками в свинцевій оправі. План трьох горизонтальних площин -
першого, другого й третього поверхів - був однаковий: площадка біля сходів
розміром десять метрів на десять, з якої вели входи до двох кімнат розміром п’ять метрів на п’ять. На першому поверсі в цих “маленьких” кімнатках я розмістив кочегарку та
комору. На другому - ванну й житлову кімнату, на третьому - дві житлових
кімнати.
Зваживши, що на схід, на долину Рюнів, відкривався гарний краєвид, я обладнав
свій робочий кабінет на третьому поверсі й, незважаючи на незручності, - ванну
кімнату на другому, в колишньому приміщенні “Гуртка”. Колен переконав мене, що
вода, яка збирається в квадратній башті, не зможе піднятися аж на третій
поверх, а я хотів уникнути в Мальвілі неприємного шуму моторної помпи.
Саме в кімнаті, на третьому поверсі головної башти, поряд з моєю, я й оселив
Біргітту на літо 1976 року. Тепер мова піде про мою передостанню “віху”, - у
безсонні ночі я цілком віддаюся їй.
Раніше кілька років. Біргітта працювала в дядька на фермі “Сім буків”, і на
Великдень 1976 року я отримав від неї листа, в якому вона настирливо
пропонувала свої послуги на липень і серпень.
Хочу сказати тут, забігаючи наперед, що в мене, безперечно, був намір
одружитися. Та я зазнав поразки. Цілком можливо, звичайно, що дві погані сім’ї, на які я надивився в дитинстві - татова й дядькова, й зумовили цю поразку. В
усякому разі, принаймні тричі я збирався одружитися, але все ламалося. Двічі -
з моєї вини, а третього разу, 1974 року, - з вини обраниці.
1974 рік-також одна “віха”, але я її вирвав. На певний час ця третя наречена
відбила в мене навіть охоту до дівчат, і я пе хочу згадувати про неї.
Одне слово, впродовж двох років я почував себе так, наче жив у якійсь пустелі,
доки в Мальвілі не з’явилася Біргітта. Ні, я не закохався з неї. Ні, ні! Це зовсім не те! Було мені
сорок років, я був надто досвідчений і водночас безсилий спалахнути цим
почуттям. Справді я ж бо, наші стосунки з Біргіттою були дуже скромні, що
принесло мені розраду. Не пам’ятаю, хто сказав, що душу можна лікувати почуттями. Але я вірю в це.
Тоді, коли пристав на пропозицію Біргітти, я зовсім не мав на увазі подібне
лікування. Під час її першого перебування на фермі “Сім буків” я сказав їй
кілька люб’язних слів, та вона знехтувала ними. До речі, далі компліментів я ве заходив,
бо завважив, що став дядьковим суперником. Проте, коли вона написала листа на
Великдень 1976 року, я відповів їй, що чекаю на неї. Як фахівець, Біргітта
могла б подати мені велику допомогу. Вона була вершниця, розумілася на конях і
вміла терпеливо та регулярно їх вичісувати.
Мушу сказати, що вона здивувала мене: за першим же обідом почала відверто
кокетувати зі мною. Те кокетство було настільки очевидним, що навіть Момо
здивувався. Він забув відчинити вікно й сердечно заіржати до своєї улюбленої
кобили Любоньки, а коли Мену, прибираючи зі столу супову миску, пробубоніла:
“Після дядька - небіж”, - він, сміючись, вигукнув: “Остеліга, Емамуель!”
(“Остерігайся, Емманюелю!”).
Біргітта - баварка з підстриженим золотистим волоссям, з блідими маленькими
оченятами, досить неприємним обличчям, та надто важким підборіддям. Але статура
в неї була гарна, міцна, аж пашіла здоров’ям. Вона сиділа навпроти мене, зовсім не зморена дорогого, рум’яна й свіжа, наче щойно підвелася з ліжка, жадібно наминала шинку, втупившись у