відсічі нашому смертельному ворогові... Ви знаєте приказку: гуртом легше й
батька бити. - Спершу я мовлю її місцевою говіркою, а потім повторюю
літературною мовою для Тома. - З цього погляду ми в Мальвілі маємо багато
шансів на перемогу. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що ми так здружилися, що
ніхто з нас не бажав би лишитися серед живих, якщо б інші загинули. І я молю
бога, щоб після перемоги всі ми, живі й здорові, зібралися в Мальвілі.
Я освячую хліб і вино. Склянка, яку я трохи надпив, разом з тарілкою йде по
колу. Це відбувається в глибокій тиші. Мені здається, що моє палке почуття
передалося й друзям. Я бачу це в їхніх збуджених поглядах, трохи врочистих
жестах. У своєму виступі я наголосив на майбутньому людини, щоб такі переконані
атеїсти, як Мейссонье та Тома, могли поділити спільну надію. А втім, не обов’язково вірити в бога, щоб перейнятись божественним почуттям. Воно може також
визначатися зв’язками людини з людиною. Мейссоньє кліпає, и’ючи своє вино, а коли я нахиляюся до нього, щоб запитати, що він думає про все
це, він, як завжди, поважно відповідає: “Це наша ніч перед боєм”.
Всі за столом статечні й заклопотані. Тома помітно зблід. Убивство Бебеля його
приголомшило.
Коли Мену причастилася, я посилаю її на фортечний мур по Жаке. Вона вражено
дивиться на мене: невже їй доведеться заступити його на посту? Але мовчки
виконує мій наказ. Коли вона виходить, я прошу Тома, до якого сглге дійшла
тарілка з хлібом, узяти ще один шматочок, її також прошу його заступити на
посту Жаке, коли той прийде сюди.
Покінчивши з причастям, ми вирішуємо, що, крім нестройових, - Фальвіни, Евеліни
та Мену, які підуть спати на другий поверх будиночка, - всі залшшшося цієї ночі
в надбрамній башті. Тут усього п’ять ліжок, але нам більше й не треба, бо Колен і Пейссу підуть уночі вартувати
в бліндажі. Евеліні дуже не хочеться розлучатися зі мною, але вона мовчки
підкоряється моєму наказу.
Коли ми залишаємося вп’ятьох - М’єтта, Каті, Жаке, Мейссоньє і я (Тома вже пішов на фортечний мур), я складаю на
клапті паперу розклад зміни вартових і засуваю його під лампу. Проти свого
імені ставлю четверту годину ранку й прошу друзів, щоб кожен з них, коли
повертатиметься з вартування, будив мене. Це, на мою думку, примусить їх бути
пильними під час варти. Жаке приніс мені матрац, і я лягаю в куточку кухні.
Решта розташовуються на двох поверхах надбрамної башти. Кожен лягає одягнений і
кладе зброю собі в головах.
Я майже не сплю (а може, це тільки так мені здається, що я не сплю), і в
хвилини безсоння до мене приходить усвідомлення того, що я припустився
серйозної помилки, не визначивши для кожного місце на фортечних мурах і в
надбрамній башті на випадок загальної паніки.
Не передбачив я і зв’язку між бліндажем, що на пагорку ферми “Сім буків”, та фортечними мурами. А це
було вкрай необхідно. Вартові в бліндажі, побачивши наближення ворога, могли б
непомітно подати нам якийсь сигнал, і ми таким чином виграли б дорогі секунди,
поки бійці займуть свої місця.
Я думаю над цією проблемою всю другу половину ночі, але не можу нічого
придумати. Мене приходить будити М’єтта, повернувшись з вартування, відтак Мейссоньє, й протягом усього цього часу
я обмірковую нездійсненні плани зв’язку бліндажа з фортечними мурами. Мабуть, я таки задрімав, бо раптом злякано
підхоплююсь, коли Каті термосить моє плече й шепоче, що настала моя черга,
легенько вкусивши мене за вухо.
Каті залишила відчиненою одну з бійниць, і хтось, не знаю хто саме, мабуть
Мейссоньє, приніс сюди ослінчик. Це дуже зручно, бо отвір бійниці надто
низький, щоб можна було стежити через нього стоячи. Я роблю кілька глибоких
вдихів, повітря напрочуд свіже, й після цієї неспокійної ночі до мене
повертається відчуття молодості й сили. Я певен, що Вільмен піде в наступ. Ми
вбили Бебеля, й він захоче помститись нам. Але я не певен, що він піде на
Мальвіль, не зробивши останньої спроби розвідати наші сили. Певне, Вільмен
довідався від Ерве про паркан і тепер намагається вгадати, що цей паркан
затуляє.
Темрява ще не рідшає, і я навряд чи побачу за сорок метрів перед собою
барикаду. Я до болю напружую очі й раз по раз протираю їх пальцями лівої руки.
За хвилину мене починає долати сон. Я встаю, ступаю кілька кроків по фортечному
муру й пошепки читаю байки Лафонтена, які тільки знаю. Позіхаю. Сідаю знову. На
місці ферми “Сім буків” блимає якесь світло. Я здогадуюсь, що це Пейссу й Колен