цілим селом”.
Знову западає мовчанка. Я киваю Ерве, щоб він розповідав далі. Він
прокашлюється.
- Після Курсежака Вільмен хотів негайно напасти на Мальвіль. Але ветерани не
погодилися. Особливо Жан Фейрак: мовляв, не можна так зопалу накидатися на
Мальвіль, спершу треба все як слід розвідати.
- Це він таке сказав?
- Він.
Я нишком посміхаюсь. “Заплатити цілим селом” - це порівняно легко. Але Мальвіль
- зовсім інша річ. Мальвіль примусив цих панів замислитись. Доказ: коли Вільмен
знову почав шукати добровольців, то не знайшов серед ветеранів жодного. Тоді
зголосилися Ерве й Моріс.
- І що сказав Вільмен?
- Що коли ці бовдури доможуться успіху, вони перейдуть у ветерани. А якщо їх
уколошкають, ми підемо на Мальвіль штурмом.
- А ветерани що сказали на це?
- Вони не виявили надто великого ентузіазму.
- Але якщо Вільмен усе-таки накаже їм штурмувати Мальвіль, вони послухаються?
- Так. Вони ще бояться Вільмена.
- Чому “ще”?
- Бо з учорашнього вечора вони вже трохи менше його бояться.
- Після загибелі Бебеля?
- Після загибелі Бебеля й Данієля Фейрака. Кліка найзапекліших розпалася.
Принаймні я так це розумію.
- Якщо Вільмена вб’ють, - веду далі я, - чи знайдеться хтось такий, що зміг би його замінити?
- Жан Фейрак.
- А якщо вб’ють Фейрака?
- Тоді ніхто.
- Ватага розпадеться?
- Мабуть.
Сніданок готовий. На вилискуючому горіховому столі парують кухлі. Яка ідилічна
картинка! А всього за кілька кілометрів звідси в дворі ферми лежать шість
трупів, і серед них дитячий. Ми ціпеніємо з жаху. Людина за допомогою
жорстокості домагається пошани до себе! Ще більше, ніж садизм, у цьому
винищенні вражає безглуздість. Люди оздоблюються проти життя й винищують самі
себе.
Я присуваю до себе кухоль. Не хочу більше думати про Курсежак. Треба
поміркувати про наступний бій з Вільменом. Ми їмо мовчки. Тишу порушує
непогамовне бубоніння Фальвіни, яка повертається зі стайні. Правда, вона не
чула розповіді про те, що відбулося в Курсежаку, й не може перейнятися нашим
настроєм. У всякому разі, Фальвіна сьогоднішнього ранку торохтить гак, як ще
ніколи не торохтіла. Коли Мену була в доброму гуморі, то порівнювала Фальвінииу
балаканину з млинком, тартаком або водоспадом, а коли була в поганому, - з
проносом. Після того, про що ми довідалися, то тільки й думаємо про цю
невеличку ферму, яку добре знаємо, і їмо, не промовляючи жодного слова. І ця
нескінченна Фальвінина балаканина не уривається, бо ніхто до неї не озивається.
Вона нагадує потік води, що стікає з даху, або шум колишньої мальжакської
бетономішалки чи стрічкової пили. Хоч цей словесний струмок складається зі слів
- літературних або діалектних, - у ньому нема нічого людського: він нічого
спільного не має з розмовою, бо на нього не чекаєш, будь-яке вухо відмовиться
його слухати, й він, відкинутий усіма, дзюркоче собі цілком даремно. Минула ніч
мене дуже зморила, до того ж зморює ще й напружене чекання наступної ночі, тому
я, ризикуючи дати Меяу черговий привід для нападок на Фальвіну, гостро кажу:
- Та замовкни ж, Фальвіно! Ти заважаєш мені думати!
На, маєш! Сльози! Але так чи інакше, треба було, щоб вони полились! Та коли б
вони лились мовчки. Але ж ні! Фальвіна не просто плаче, вона ридає, зітхав,
пирхає ротом, шморгає носом. Я її не бачу, бо сиджу до неї спиною. Однак чую
її. Цей плач ще нестерпніший, ніж її балаканина. Тим паче, що тепер уже починає
бурчати Мену. Правда, в її бурчанні я не ловлю змісту, але Фальвіна, мабуть,
таки чує, про що бурчить Мену, й це, певне, ще більше ранить їй душу. Якщо так
триватиме й далі, неодмінно втрутиться Каті. Ні, річ не в тім, що Каті дуже
любить свою бабусю. При нагоді вона теж шпигає її. Та все ж це її бабуся.
Родинна кров вимагає, щоб стати на захист бабусі, Каті не дозволить, щоб у неї
на очах цькували Фальвіну, й сама покаже пазури. А це вона любить. Каті
брутальна й запальна. Кусається боляче, хоч “ще така молода”. А я також не дуже
розсудливо вчинив, що пожбурив каменюку в осине гніздо. Зчиняється справжній
лемент, тепер їх не заспокоїш. Добре, що хоч М’єтта німа. І дякую тобі, юна Евеліно, що ти ще побоюєшся мене (це в тебе
минеться) й мовчиш, коли я серджусь.
Треба якнайшвидше давати цьому раду. Тому відразу ж одбиваю неминучий
контрнаступ Каті.
- Каті, ти вже попоїла?
- Так.
- А ти, Фальвіно?
- Авжеж, сам бачиш, Емманюелю, я вже попоїла.
Їй замало одного слова, як Каті, їй треба для цього аж сім.