Мейссоньє перечитує відозву, цього разу мовчки. Я дивлюсь на його довгобразе
обличчя, на зморшки, що перетинають щоки. Кожна рисочка його обличчя промовляє
про сумлінність. Він був відданим комуністом-борцем. І, - з своєю відданістю
справі, доскіпливістю, - був би дуже добрим керівником. Шкода, що він не став
мером Мальжака!
- Ну, що ти скажеш на це?
- Психологічна війна, - стримано відповідає Мейссоньє.
Поки що він тільки констатує факт. Оцінку йому дасть трохи пізніше. Він повинен
розміркувати. Що ж, нехай розмірковує.
- На мою думку, це дасть наслідки тільки тоді, якщо буде вбито Вільмена й
Фейрака, - провадить він за хвилину. - Решта, якою більше не буде кому
командувати, скорше, мабуть, рятуватиме свою шкуру, ніж кидатиметься в бій.
Так, він має рацію. Про це мені треба буде пам’ятати, коли даватиму під час бою команду стріляти. Я підводжусь.
- Гаразд. Чи не міг би ти знайти мені шматок фанери, почепити на неї цю відозву
й зробити в ній дві дірочки?
- Це дуже просто, - відповідає Мейссоньє й теж підводиться. Відтак обходить
стіл з моїм плакатом у руці й зупиняється біля мене. - Я хотів спитати тебе: ти
й далі вважаєш, що ми повинні стріляти тільки з бійниць, зроблених у парапеті?
- Так. А чому ти про це запитуєш?
- Їх лише п’ять. Разом з бійницями надбрамної башти їх буде сім. А нас тепер десять.
Я уважно дивлюсь на нього.
- Ну й що ж ти можеш запропонувати?
- Щоб за межами замку вартували троє, а не двоє хлопців. Кажу тобі про це, бо
бліндаж для трьох замалий.
Весь Мальвіль тепер дбає про те, щоб досягти єдиної мети - розбити банду
Вільмена.
Я кладу руку Мейссоньє на плече й веду його до кручених сходів. Він виходить, а
я повертаюсь, щоб узяти “спрінгфілд” і замкнути двері.
В дворі за першою огорожею на мене чекають Колен, Жаке й Ерве. Двоє останніх
тримають заступи. Колеи стоїть трохи осторонь.
- Не кидайте своє знаряддя, - кажу я їм. - У мене є для вас робота. Зараз сюди
прийде Мейссоньє.
Почувши мій голос, з “Материнства” виходить Каті, гримаючи в одній руці
скребло, а в другій - пирієву щітку. Вона чистила Бурку. Фальвіна сидить на
великому пеньку, що стоїть біля входу до печери, й, побачивши мене, винувато
підводиться.
- Сиди, сиди, Фальвіно, це ж твоя черга відпочивати.
- Ні, ні, - каже вона аж надто підкреслено, що мене дратує. - Гадаєш, що в мене
є час сидіти.
Вона залишається стояти, але до роботи не береться. Мовчить. Ще досі не може
вибачити мені те, що сьогодні вранці я її образив.
Поведінка Фальвіни дратує також і Каті, тим більше, що вона, вичищаючи в
стайні, мусила, як сама сказала, “покарати себе” найгрубішою роботою.
Відчувши, що Каті зараз накинеться на стару, я вступаю в розмову:
- Ти скінчила чистити Бурку?
- З цим так швидко не впораєшся! Дарма я купалася під душем! Гадаєш, то легко
працювати з рушницею за плечима? - Вона сміється. - А ця дурна Бурка тільки те
й робить, що вбиває курей! Ще одну вбила! Я дала їй по писку, хай пам’ятає.
Я прошу показати мені жертву. На щастя, то стара курка. Я віддаю її Фальвіні.
- Візьми, Фальвіно, обскуби й випотроши її, а потім віднесеш Мену.
Фальвіна погоджується. Певно, зрадівши, що можна щось робити й сидячи.
І ось ми чекаємо на Мейссоньє. Життя в Мальвілі триває, як звичайно. Жаке,
дивуючись, що залишився без діла, розмахує руками й поглядає якось винувато на
мене. Ерве, перевалившись на одну ногу, потирає свою гарну клинцювату борідку,
не зводячи очей з Каті. Колен, спершись на стіну, з посмішкою стежить за цією
сценою. А Фальвіна знову сіла, поклавши курку собі на коліна. Вона ще не почала
її скубти, але зараз почне. Вона готується до цього.
- Одне слово, - каже Каті, далі маніжачись, - у твоєї Бурки самі тільки вади.
Вона хворіє на тик, качається в гною, вбиває курей.
- Нічого, Бурка добра кобила.
- О, звісно, ти її любиш! - зухвало мовить Каті. - Її також! - Вона сміється. -
Проте все-таки мусиш закласти низ її стійла дротяною решіткою. Ми маємо аж
вісім чоловіків у домі, але серед них нема жодного, який міг би нам це зробити!
- Вона сміється й крадькома зиркає на Ерве.
Я полишаю гурт, широкими кроками простую до комори в головній башті, беру там
моток дроту й кліщі і роблю про це запис на грифельній дошці. Нараз мені спадає
на думку: те, що ми всі зараз робимо в Мальвілі, - а робимо швидко, дуже
швидко, бо швидкість є тепер запорукою успіху, - означає, що ми вчимося