військовому мистецтву.
Коли я виходжу з комори, зустрічаю Мейссоньє, який несе мій плакат. Я забираю
його в нього. Чудово. Навіть мистецьки. Мейссоньє залишив береги на фанері
навколо аркушика креслярського паперу. Повертаючись разом з ним за першу
огорожу, я знову читаю відозву. Раптом відчуваю, як у мене пече під грудьми. Та
дарма. Це минеться.
Коли ми наблизились до гурту, Каті запитує, що це в мене на фанері, я піднімаю
її, щоб усі могли прочитати. Колен також підходить ближче.
- Що? Ви - абат? - здивовано запитує Ерве, і його звертання на “ви” викликає
посмішки в моїх друзів.
- Так, мене обрали абатом мальвільським, але ти можеш звертатись до мене на
“ти”.
- Що ж, - мовить Ерве, опанувавши себе, - ти добре зробив, що написав такий
текст, у банді є хлопці, на яких це вплине. І правильно назвав Вільмена
“людиною поза законом”. Цілком правильно.
Ці слова мені подобаються. Вони підтверджують те, що я й думав. Всупереч
усьому, чин, титул, посада й досі не втратили своєї ваги. В загальному хаосі
люди хапаються за залишки колишніх порядків. Найменша подоба законності їх
зачаровує. Отже, я завдав Вільменові відчутного удару, здерши з нього,
принаймні на папері, офіцерські погони.
- Каті, ти зараз випустиш нас усіх п’ятьох через потайний вхід. А сама будеш біля надбрамної башти доти, доки ми не
повернемось. А ти, Фальвіно, зараз попередиш Пейссу, що ми йдемо. Він з Морісом
у льоху.
- Зараз же? - запитує Фальвіна, не підводячись і тримаючи на колінах курку,
якої ще не торкалась.
- Зараз же, - сухо кажу я. - І поквапся.
Каті сміється й дивиться, як іде її бабуся, здригаючись, мов холодець.
Опинившись за межами замку, я беру Мейссоньє під руку й пошепки даю йому
вказівку викопати нору для одного стрільця на горбі, який поряд з пагорбом
ферми “Сім буків”, звідки добре було б видно паркан.
Мейссонье погоджується. Я залишаю його з Ерве й Жаке, а сам беру Колена й
звертаю на лісову стежку. Якщо мої гілки й досі зв’язані, обійду їх хащами, щоб не розірвати.
До моїх гілок ніхто й не доторкався. Отже, наш супротивник нічого не знає про
цю дорогу лісом, яка веде до Ла-Рока. Першу частину завдання виконано.
Лишається ще й друга його частина. Останнього разу, їдучи верхи до Ла-Рока, я
помітив дуже вузенький прохід між двома пагорками, обабіч якого стирчали два
обгорілих стовбури дерев. Я спробую натягти дріт між цими стовбурами й почепити
на ньому відозву, адресовану Вільменові. На жаль, пішки туди надто далеко. Чую,
як позад мене важко ступає й сопе Колен, і враз згадую, що він мало спав
минулої ночі, бо вартував у бліндажі. Обертаюсь до нього.
- Стомився?
- Трохи.
- Потерпи ще з півгодини, гаразд? Як тільки почеплю цю відозву, ми з тобою
перепочинемо.
- Не турбуйся, - відказує Колен, насупивши брови.
Хоч йому вже за сорок, він здається мені дитиною, коли отак супиться.
Стоїть дуже тепла погода. Мене заливає піт. Я розстібаю комір і закачую рукави
сорочки. Час од часу нахиляюсь і притримую гілку, щоб вона не стьобнула Колена.
Бачу, що він зблід, очі запали, губи пересохли. Коли прибуваємо на місце, мені
стає легше за нього.
Ми виходимо на узлісся й починаємо спускатися пологим схилом, який переходить у
крутий кам’янистий спуск метрів двадцяти. Зійти вниз, до шляху, а тим більше піднятися
знову вгору дуже важко.
Я квапливо спускаюсь униз. Просмикую дріт через обидві дірочки у фанері, прив’язую його до одного стовбура, потім натягую впоперек шляху й прив’язую до другого стовбура. Колен, якого мені не видно, лежить на узліссі над
крутим спуском з рушницею напоготові й прикриває мене з боку Ла-Рока. Прикриття
це не дуже надійне на випадок, якби з’явилася вся банда. Я перетворився б на справжню мішень, бо сховатися тут ніде.
Колен так добре замаскувався, що я, вибравшись на узлісся, ніде його не бачу.
Він, звичайно, бачить мене, та не наважується гукнути, бо боїться, щоб нас не
почули. Раптом долинає звук, схожий на крик сови. Й я з подиву завмираю. Бо
після дня події ми не чули в лісі ні дзижчання комах, ні пташиного крику. Звук
повторюється, цього разу зовсім близько. Я йду в тому напрямку й наштовхуюсь на
Коленові ноги.
- Егей, обережно, це я! - озивається він пошепки.
- Ти чув крик сови?
- Це я кликав тебе, - відповідає Колен, беззвучно сміючись.
І, сухо клацнувши затвором гвинтівки, ставить її на запобіжник.
- Ти? Тоді це справді здорово! Ти навіть мене обманув. - Я всміхаюся йому. -
Кілька хвилин перепочинемо. Можеш подрімати.