- Ти знаєш, про що я думав, прикриваючи тебе, Емманюелю? Що це ідеальне місце
для засідки. Четверо чоловік, засівши по двоє з обох боків шляху, переб’ють тобі всю ватагу.
- Ну, спи, спи! До стратегії повернемося пізніше!
А щоб він заснув якомога швидше, я відходжу від нього, але цього разу, щоб знов
не загубити його, роблю на кущі позначку, озираючись на Колена. Лише лігши, він
завмирає, иритолочивши спиною два чи три кущики папороті й обійнявши рушницю,
наче кохану.
Зиркаю на годинник. Тихо походжаю сюди й туди. Схил пагорба повернений на
північ і після дощів буйно поріс мохом. Рослинність тут не дуже багата. В мене
таке враження, що папороть заглушує все довкола себе. Тиша гнітить мене. Навіть
звичайнісінька павутинка, що зачепилася за гілку, принесла б мені радість. Я
боюсь, що ми більше не побачимо тут комах, якщо принаймні вони не переселяться
до нас із менш ушкоджених районів. А птахи? Припустімо, що вони десь уціліли,
але як вони зможуть жити тут без комах? Ліс відродиться за якусь чверть
століття, проте природа так і зостанеться знівеченою.
Ця порожнеча видається мені нестерпною, і я буджу Колена. Який егоїзм! Буджу
його на п’ять хвилин раніше, ніж пообіцяв собі.
Колен розплющує очі, потягується, озивається до мене й грубо лає мене. Проте,
почувши його голос, я поступово опановую себе.
- Ти міг не будити мене! - шепоче Колен. - Мені снився гарний сон!
Він хоче розповісти мені свій сон, але я подаю йому знак мовчати, бо ми дуже
близько від шляху. Та, заглибившись у хащі, Колен забуває про свій сон.
Він дивиться на мене, усміхаючись, і брова в нього зламується.
- Скажи, чи Каті не заграє з тобою?
- Еге ж.
- Із Пейссу?
- Ти помітив це?
- І з Ерве?
- Можливо.
Він на хвильку вмовкає. Потім знову:
- Скажи-но, а як Тома реагує на це?
- Тома вважає, що в Мальвілі є дві жінки на шістьох чоловіків.
- Ну то що ж?
- Запитує себе, чи мудро вчинив, що одружився з Каті.
Перегодя Колен питає:
- Як ти гадаєш, чому так мало зосталося жінок?
- Щодо бродячих ватаг, це само собою зрозуміло. Тут або ватажки не хочуть їх
утримувати, або їх фізично винищили. Коли не вистачає харчів, тоді...
- А серед таких людей, як ми?
- Хочеш сказати, серед осілих?
- Так.
- Гадаю, що то інше явище. До дня події десь вісімдесят відсотків дівчат тікало
з села до міста.
- І ти вважаєш, що всі міста зруйновані?
- Не знаю. Але досі ватаги, з якими ми мали справу, не складалися з городян.
Знову западає мовчанка.
- Жаль, - сумно мовить Колен. - Було б набагато краще, якби кожен мав свою
дружину.
Я змінюю тему розмови.
- Колене, мені хотілося б, щоб ти виспався досхочу. Як я і передбачав, він
огризається.
- А чому саме я? - запитує Колен, підводячи плечі.
Справді, чому він? Не тому, що він маленький.
Я кажу поважно:
- Хочу доручити тобі дуже важливу роль в організації оборони.
- Невже? - спокійно перепитує він.
- Хочу, щоб ти зайняв нору, яку зараз копає Мейссоньє.
- А хто піде до бліндажа?
- Ерве й Моріс.
- А я в нору?
- Так. Але ти не зможеш спати вночі. Вони по черзі спатимуть, а ти ні.
- Я не боюсь цього, - недбало каже Колен і додає: - Яку ти даси мені зброю?
- Гвинтівку моделі 36.
- Це добре! - задоволено вигукує він. Потім підводить голову й дивиться на
мене. - А їм?
- Ерве й Морісові?
- Так.
- Я віддам їм їхні рушниці.
- Чому нам усі трьом ти вирішив дати гвинтівки моделі 36?
- Щоб Вільменові хлопці не змогли відрізнити їх за звуком від своїх, коли ви
почнете стріляти їм у спину.
Колен зупиняється й, посміхаючись, дивиться на мене.
- За звуком, але не за градом куль. - І додає: - Тобі таке спадає на думку, що
нікому не спало б.
- Тобі теж.
- Мені?
- Скажу тобі про це пізніше. Я ще не скінчив. Я дам тобі на цю ніч бінокль.
- Та ну! - вигукнув Колен.
Я додаю:
- Гадаю, що Вільмен почне атаку на світанку. Розраховую, що ти перший помітиш
його й даси нам сигнал.
- Ліхтариком?
- В жодному разі. Цим ти себе одразу викриєш.
- А як?
Я дивлюсь на нього.
- Криком сови.
Він гордо всміхається.
- Ти говорив про якусь мою думку, - мовить Колен перегодя.
- Одну думку подала Каті, а ти подаєш другу.
- Одну думку подала Каті? - перепитує Колен.
- Певне, ти й сам не помітив цього. Мабуть, ти висловив свою думку цілком
машинально.
Якийсь час ми сміємося, а потім я веду далі:
- Якщо Вільмен почне відступати, ми кинемося на конях йому навперейми. Але не
шляхом, а оцією стежкою. Прибудемо набагато раніше на те місце, де висить
відозва. І зробимо там засідку на нього.
- Думка про засідку належить мені! - мовить із стриманою гордістю Колен. - А
Каті?
- Каті придумала, як краще використати наших коней.
Кілька хвилин ми йдемо мовчки, а тоді він питає трохи зміненим голосом:
- Як гадаєш, всиплемо Вільменові?
- Неодмінно. - І додаю: - Боюсь тільки, що він не прийде.