XVII
Цієї ночі, як і минулої, я вартую на світанку. Беру з собою Евеліну. В неї два
завдання: тільки-но я подам їй знак, вона зніме тривогу серед бійців у
надбрамній башті, а звідти побіжить до “Материнства”, де осідлає Бурку та двох
білих кобил, бо, можливо, нам доведеться гнатись за ватагою. Силача я не
братиму, бо він, опинившись серед кобил, може викрити нас своїм іржанням.
Розподілено всі ролі. Мену стане біля механізму звідного моста. Фальвіна піде
до льоху, де повинна заспокоїти корів і бика, що їх ми там прив’язали. То найкращий спосіб урятуватись від її базікання.
Я пронумерував бійниці від першої до сьомої з півдня на північ. На оклик
Евеліни бійці мають мерщій бігти до них. Жаке призначено першу, Пейссу - другу,
Тома третю, четверту - мені, п’яту - Мейссоньє. М’єтті й Каті - шосту й сьому. Дві останні бійниці розташовані всередині
надбрамної башти. З них відкривається великий сектор обстрілу, й водночас вони
захищають стрільців від вогню. Ми всі погоджуємося на тому, що поставимо біля
них М’єтту й Каті, бо не можемо дозволити собі втратити наших жінок: майбутнє общини
залежить від них.
Ерве та Моріс розташовуються в бліндажі, що за межами замку. Колен у норі на
пагорбі. Саме він і має подати їм знак - криком сови, коли Вільмен та його
ватага наблизяться.
- Я візьму лук, - сказав Колен учора ввечері.
- У тебе ж є рушниця!
- В мене з’явилась одна цікава ідея, - мовив Колен. - Розумієш, ідеться про ефект страху.
Ні гуку, ні диму, а людина падає, пронизана стрілою. Це їх приголомшить. І тоді
я пущу в хід рушницю.
Як і минулої ночі, я заступаю на варту на світанку й, сівши біля четвертої
бійниці на маленький ослінчик, що його змайстрував Мейссоньє, почуваю себе
досить бадьоро, хоч майже зовсім не спав. Дуло “спрінгфілда” кладу на столітнє
каміння парапету, а приклад - собі на коліна. Я, людина двадцятого століття,
сиджу тут, де колись англійські чи протестантські стрільці з лука стояли на
чатах у своїх кольчугах. Якби біля мене не було Евеліни, якби в надбрамній
башті не спали товариші, я не став би боротися за своє життя в таких непевних
умовах. Скільки років ми ще боротимемося проти банд, житимемо цим здичавілим
гарнізонним життям?
Евеліна сидить поруч мене на стільчику, який їй дуже подобається. Спиною
зіперлася мені на ліву ногу й голівку поклала на моє коліно. Вона в неї така
легенька, що я майже не відчуваю її. Вона не спить. Час від часу я гладжу їй
щічку, і її рученя зразу ж тягнеться до моєї руки. Ми домовилися, що будемо
мовчати.
Я знаю, що мої стосунки з Евеліною дивують товаришів. Але вони зачаровані тим,
як терпляче я її доглядаю, займаюся з нею гімнастикою, навчаю її. По суті, якби
я обрав її собі за дружину, вони, певне, засудили б мене. Однак потім зрозуміли
б мене краще. Правда, сам я відмовився розуміти себе. Мої взаємини з Евеліною
платонічні, хоча й забарвлені відтінками хтивості. Я не робив спроб заволодіти
нею, проте її крихітне тільце вабить мене, І її прозорі очі, й її довге
волосся. Якщо Евеліна стала б колись вродливою дівчиною, цілком імовірно, я
перестав би опиратися. Однак мені здається, що тоді я багато втратив би. В сто
разів більше мені хочеться, щоб вона лишилася б такою ж і щоб наші взаємини не
змінювались.
Сьогодні пополудні, коли я спав, Евеліна, “порядкуючи” в шухляді мого
письмового стола, знайшла там гострий кинджал, подарований мені дядьком, щоб
розрізувати папір. Коли я прокинувся, Евеліна попрохала його в мене.
- Навіщо він тобі?
- Сам знаєш.
Так, я це знаю. І не хочу, щоб вона ще раз розповідала. Згідливо киваю головою.
Вона відразу ж прив’язує мотузку до пояса штанців і чіпляє на неї кинджал. Увечері весь Мальвіль
пускав на її адресу компліменти й жарти. Я теж запитав у неї, чи не розраховує
вона “знищити мечем” Вільмена. Як і інші, вдавав, що захоплений її дитячою
грою, хоч добре знав, який намір криється за нею.
Ніч прохолодна, й світанкові проблиски ледве долають муарову темряву. Я майже
нічого не бачу з бійниці в парапеті. Весь “перетворююсь на слух”. Цей вислів
належить Мейссоньє, який, мабуть, почув його на військових курсах. Птаство
загинуло, й світанок через те дивовижно тихий. Я чекаю. Напевне, цей войовничий