кретин таки піде на нас штурмом. Бо, сказавши це, не захоче вже відмовлятися
від свого рішення. До того ж він сліпо вірить у свою перевагу, яку обіцяє йому
базука старовинної моделі.
Мозок у таких людей працює за найпримітивнішою схемою. Вони собі гадають:
“Оскільки в мене є базука, я диктуватиму свій закон”. А закон Вільмена полягає
в тому, щоб нас знищити. Ми вбили його двох “хлопців”, і тепер він хоче
“відплатити Мальвілеві”.
Йому це не вдасться. Цілий день мене не полишав страх, але нарешті він
вичерпався. Я спокійний. Чекаю Коленового крику, й коли він нарешті лунає, то в
першу мить я навіть розгублююсь з несподіванки. Евеліна торкається мене рукою,
щоб я подав їй знак. Я роблю це, на мій погляд, дуже кумедно, бо вона знає, що
я маю це зробити.
Евеліна залишає мене, забираючи з собою, як ми домовились, стільчик, щоб ніхто
об нього не спіткнувся, а я стаю на коліна біля ослінчика, на якому щойно
сидів, і, спершись на нього лівим ліктем, прикладаю до приклада рушниці щоку.
Бачу краєчком ока (надворі дедалі розвидняється), як товариші позаду мене
займають свої позиції, тихо й дуже швидко.
Западає нескінченне довга пауза. Вільмен не наважується відкрити вогонь по
паркану, й, дивна річ, я відчуваю велике незадоволення, що він зволікає з
виконанням ролі, яку я відвів йому в своєму сценарії. Я не пам’ятаю, чи це було насправді, але Мейссоньє згодом запевнить мене, що я
безнастанно повторював: “Боже мій, що ж він робить?! Що ж він робить?!”
Нарешті лунає вибух, якого ми всі так чекали. І до певної міри розчаровує нас,
бо він набагато слабкіший, ніж ми сподівалися. Мабуть, він розчарував і
Вільмена, бо снаряд не розбив весь паркан і навіть не зірвав із завіс обидві
стулки. Він лише зробив у паркані пробоїну півтораметрового діаметру, але його
верхня й нижня частини стоять.
Що ж відбувається далі? Протяжним свистом я мав подати сигнал відкрити вогонь.
Я цього не роблю. Але всі ми починаємо стріляти, і я також, бо кожен з нас
подумав, що його товариш щось помітив. Насправді ж ніхто нічого не бачить, бо
бачити нічого: супротивник не наступає.
Свідчення полонених потім усе прояснять: в ту хвилину, коли ми почали стріляти,
Вільменові хлопці перебували трохи нижче того місця, де їх могли вразити наші
кулі: їх захищав ще й виступ скелі. Вони саме рушили до пробоїни, що її базука
зробила в паркані, коли раптом пролунали передчасні постріли наших рушниць і
зупинили їхнє просування. Не тому, що стрілянина завдала їм втрат, а тому, що
шріт з наших рушниць безперестану періщив рештки паркана, з якого летіли
тріски. Нападники залягли й відкрили безладну стрілянину. Але той самий виступ
ск.елі, що став на заваді нашим кулям, заважав їм бачити й нас, і ми, і вони
вели пекельний вогонь по невидимих цілях.
Нарешті я починаю розуміти ситуацію, і Мейссоньє також, бо він мені каже:
- Треба припинити цю безглузду стрілянину.
Я цілком погоджуюсь, але для цього мені потрібен мій свисток (свисток Пейссу).
Я гарячково шукаю по всіх кишенях, але не знаходжу його. Нишпорячи по кишенях,
уявляю, який у мене смішний вигляд. Головнокомандуючий не може більше
командувати військами, бо він загубив свисток! Я міг би крикнути: “Припиніть
вогонь!” М’єтта й Каті почули б мене навіть у надбрамній башті. Але я й сам не відаю, чому
мені здається, що треба подати сигнал свистком.
Нарешті я знаходжу цю коштовну реліквію. Свисток лежав там, де я його поклав, -
у нагрудній кишеньці сорочки. Я подаю три коротких свистки через певні
інтервали, й наші рушниці замовкають.
Одначе мій свист, мабуть, долинув і до Вільмена, бо на фортечному мурі, де я
присів навпочіпки, мені чути, як він гримає на своїх людей: “У кого ви
стріляєте, йолопи?”
Після шаленої стрілянини западає тиша. Сказати - мертва тиша буде занадто, бо
нікого не вбито. Перша фаза бою закінчується досить кумедно, й настає затишшя.
Ми не маємо наміру виходити з Мальвіля на пошуки ворога, а він у свою чергу теж
не має ніякого бажання підставляти голови під наші кулі.
Що було потім, я не бачив, але про це розповіли мені ті, хто стояв на варті за
межами замку.
Ерве й Моріс упали в розпач. Місце для бліндажа було вибране не зовсім вдало. З
нього добре видно кожного, хто йде мальвільським шляхом. Але коли він залягає,
то його прикриває насип, що поріс бур’янами. Отже, Ерве й Моріс не могли стріляти у ворога. До того ж вони не знали,
чи треба відкривати вогонь, бо рушниця Колена мовчала.