мене очима. Все в неї було визивне: погляд, усмішка, зітхання й те, як вона м’яла в руках хлібну м’якушку й потягалася.
Згадуючи, як колись вона дала мені одкоша, я не знав, що думати, точніше,
боявся подумати, що все може обернутися досить просто. Але Мену не була
делікатною, наприкінці вечері, навіть не моргнувши, мовила місцевою говіркою,
кладучи чималенький шмат пирога на тарілку Біргітті: “Їй уже замало синиці в
жмені, тепер їй подавай журавля в небі”.
Другого дня я зустрівся з Біргіттою в “Материнстві”. Вона кидала в люк в’язки сіна. Я наблизився до неї, не промовивши ні слова, обняв її (вона була
така ж висока, як і я) й одразу ж заходився обмацувати руками цей пам’ятник арійського здоров’я. Вона не пручалася, що здивувало мене.
Вона була приваблива, але занадто зухвала. Я пішов далі в наступ, однак мені
завадив Момо, який, побачивши, що більше не спускалися вниз в’язки сіна, виліз на драбину, просунув у люк кудлату голову й став сміятися,
вигукуючи: “Остеліга, Емамуель!” Потім зник, і я почув, як він побіг до
надбрамної башти, очевидно, щоб розповісти матері про те, що побачив.
Біргітта, впавши на в’язку сіна, випросталася, її золотистий шолом волосся ледь скуйовдився, й,
подивившись на мене холодними оченятами, сказала граматично правильною, але
важкою французькою мовою:
- Ніколи не віддамся чоловікові, що дотримується таких, як ви, поглядів на
одруження.
- Мій дядько дотримувався таких самих, - мовив я, коли отямився.
- То інша річ, - відказала Біргітта, сором’язливо відвернувши обличчя. - Ваш дядько був літньою людиною.
А я ж за своїм віком міг би одружитися з нею. Я дивився на Біргітту й мовчки
тішився її простотою.
- Я не маю наміру женитися, - відповів рішуче.
- А я, - сказала вона, - не маю наміру віддаватися вам.
Я не надав значення цьому викликові. Однак, щоб показати їй, що нехтую цими
абстрактними спекуляціями, почав знову пестити її. Обличчя в неї одразу ж
спалахнуло, й вона стала пручатися.
Наступними днями я не намагався більше її вмовляти. Але щоразу, коли вдавалося
покласти на неї руку, гладив її й помічав, що їй, мабуть, це подобалося, бо
зручні нагоди для пестощів випадали все частіше. Та дарма, треба було ще добрих
три тижні, щоб вона відмовилася од свого першого плану й перейшла до другого. Й
навіть тоді то не було з її боку якоюсь раптовою безладною податливістю, а
поступовим відступом, що відбувався за певним розкладом.
Якось увечері, коли я знову ввійшов до її кімнати (ми вже були там разом до
того), вона сказала мені:
- Еммашоелю, завтра віддамся тобі. Я ж одразу випалив:
- А чому не зараз же?
Вона не сподівалася на таке й, певно, здивувалася, навіть завагалася. Однак
вірність планові перемогла.
- Завтра, - рішуче мовила вона.
- О котрій годині? - з іронією спитав я.
Але Біргітта не вловила іронії й поважно відповіла:
- Під час обіднього відпочинку.
Саме після того обіднього відпочинку (то було спекотного дня в липні 1976 року)
я поселив Біргітту в кімнаті поряд з моєю в головній башті.
Біргітті сподобалося це. Вона приходила до мене в ліжко кожного досвітку, о
другій годині під час обіднього відпочинку, а ввечері була в мене аж до першої
години ночі. Я радо приймав її в себе, але ще більше радів, коли вона
занедужувала: тоді я міг нарешті виспатися досхочу.
На мою думку, Біргітта була надзвичайно щиросердна. Вона прохала любощів, як
дитина тістечка. Й коли одержувала їх, чемно мені дякувала.
Я розумів, що коли б не мій гаманець, я не існував би для неї. Бо щоразу, коли
ми йшли до міста, вона зупинялася перед вітринами “дрібничок”, як висловлювався
мій дядько, оченята в неї жадібно заокруглювалися, й вона перераховувала, що їй
припало до вподоби.
Біргітта не була розумною, але добре розуміла мене, і хоч не була вибагливою,
мала свій смак. Отже, достоту знала межу своїм вимогам, і те, що купувала, було
не таке вже й погане.
Спершу я намагався вивчити її характер. Але дуже швидко помітив, що роблю це
даремно. Біргітта не була ні доброю, ні злою. Просто вона існувала. Й цього
було досить. Вона подобалася мені в двох випадках: коли я її обіймав, а також
коли кидав, бо ж одразу забував про неї.
Настав кінець серпня, й я попрохав Біргітту залишитися ще на один тиждень. На
мій подив, вона відмовилася.
- В мене ж батьки, - сказала вона.
- Ти не звертаєш уваги на батьків.
- О! - вигукнула приголомшена Біргітта.
- Ти їм ніколи не писала.
- Бо я не люблю писати листи.
Проте, як покаже майбутнє, це було не так. Але дата є дата. А план є план. Її
від’їзд було призначено на 31 серпня.
В останні дні Біргітта впала в меланхолію. До неї з пошаною ставилися в
Мальвілі. Один бідолаха наймит упадав біля неї. Двоє робітників, особливо
Жермен, милувалися її статурою. Момо, тримаючи руки в кишенях, пускав слину,
коли дивився на неї. І навіть Мену, незважаючи на її глибоку, принципову
неприязнь до розпусти, ставилася шанобливо до Біргітти. “Це - повія, - казала
вона, - але робота горить в її руках”.
Біргітті також подобалося в нас. Їй припали до вподоби наше сонце, наші страви,
вина, “дрібнички” й мої пестощі.
28 серпня була неділя, й Біргітта, яка не належала до тих жінок, що складають
свої речі в останню мить, почала збиратися. Раптом вона розгубилася: їй щойно
впало в око, що в валізах замало місця, щоб забрати всі мої подарунки. В неділю
й понеділок крамниці зачинені. Доведеться чекати вівторка, тобто “останньої
хвилини” - жахлива річ! - щоб купити валізу.
Щоб заспокоїти жінку, дав їй одну зі своїх валіз. На її настійливе прохання я
на аркуші паперу описав дні, проведені разом з нею. Скінчивши своє оповідання,
приніс його їй. І хоч воно з літературного боку було слабке, коли вона читала
цей текст, у неї палали очі й наливалися рум’янцем щоки. Вона пообіцяла мені, що, коли повернеться до Німеччини,
перечитуватиме його один раз на тиждень у своєму ліжку. Я не вимагав у неї цієї
обіцянки. Вона сама дала її, проронивши сльозину, й старанно поклала мій жовтий
аркушик до інших подарунків, що брала їх з собою.
Біргітта не змогла приїхати на різдвяні свята, й я був настільки розчарований,
що й сам не сподівався цього. У кожнім разі, різдво ніколи не було для мене
веселим святом. Пейссу, Колен, Мейссоньє святкували в колі своїх родин. Я ж
залишався самотнім зі своїми кіньми. А Мальвіль узимку, незважаючи на комфорт,
про який я подбав, не дуже привітний. Хіба що молодому подружжю, якому було б
тепло і в цих високих мурах, він міг видатися романтичним.
Про свій настрій я не промовив і слова, але Мену все збагнула й одного
холодного зимового ранку за столом повела тривалу буркотливу розмову про моє
парубоцьке життя, що дісталося мені в спадок від дядька.
Мені не щастило з одруженням. І особливо з Аньєсою. Мену оповідала далі,
буцімто вона сьогодні вранці зустріла Аньесу в Аделаїди й зрозуміла, що та
приїхала в Мальжак до батьків на свята, й нібито Аньєса розпитувала про мене,
хоч одружена з книгопродавцем з Ла-Рока. Аньєса - дівчина серйозна, вона була б
мені до пари. Одне слово, не слід було все ж таки махати на все рукою. Та й
інші нагоди траплялися. Он скільки молоді в Мальжаку. Я міг би зробити вибір,
коли б захотів того, незважаючи на мій вік, адже тепер я багатий і ще вродливий
чоловік. Набагато буде ліпше одружитися з тутешньою дівчиною, а не з якоюсь
німкенею. Безперечно, робота аж горить у руках Біргітти, однак німці все-таки
не ті люди, які знають своє місце. Доказ цього те, що вони тричі нападали на
нас. І навіть коли б моя француженка була б менш принадною, ніж німчурка, бо ж
одружуються не заради насолоди, а заради дітей, і що з того, що я так багато
працюю, коли не маю кому залишити Мальвіль.
Не одружився я й у наступні місяці, але принаймні знайшов собі приятеля. Він
мав двадцять п’ять років, звали його Тома Ле-Культр. Я зустрів його в лісі ферми “Сім буків”,
він був у джинсах, біля нього стояв мотоцикл “онда”, коліна в нього були
забруднені землею. Він стукав молотком по камені. Я довідався, що Тома готував
дипломну роботу про кремінь. Запросив його до Мальвіля, двічі чи тричі позичав
йому дядькового лічильника Гейгера, а коли дізнався, що Тома не дуже
подобається жити в його родичів у Ла-Році, запропонував йому кімнату в замку.
Він погодився. Й відтоді не залишав мене.
Тома подобається мені своєю непохитністю духу. Й хоч я не спроможний збагнути
його пристрасті до кременю, люблю його відвертий характер. До вподоби мені і
його зовнішність: Тома вродливий і, що добре, не знає про це. Обличчя в нього
спокійне й поважне, наче в грецької статуї, і майже таке ж незворушне.