Коленові з пагорба навпроти Мальвіля добре було видно шлях, що збігав аж до
самого паркана. Він добре бачив нападників, які лежали під скелею. І коли після
мого свисту Вільмен підвівся на ліктях, щоб загорлати: “В кого ви стріляєте,
йолопи?”, Колен упізнав його поголену маківку. Він упізнав її й вирішив убити
Вільмена.
Але він і не подумав скористатися для цього рушницею. Щоб створити цей “ефект
страху без звуку й диму”, він вирішує застосувати лук.
Місце для стрільби тісне, а лук великий. Колен розуміє, що вій не зможе натягти
тятиву в цій “щурячій норі”. Та дарма! Він вилазить з нори (кинувши в ній
рушницю!), повзе з луком до грубезного обгорілого стовбура каштана, що стоїть
за три метри від нього, й випростується за ним. На повен зріст! І спокійно
прицілюється Вільменові в спину.
Як на те, Вільмен раптом обертається, щоб дати наказ, і стріла, пролетівши повз
нього, впивається в спину чоловікові, який лежить поряд з ним, той чолов’яга, мабуть, підносив снаряди до базуки, бо Колен бачить, як з його рук
випадають два чи три снаряди, котяться по шляху і зупиняються за багато метрів
унизу. Поранений розпачливо скрикує, підводиться на повен зріст (у цю хвилину
його також побачили вартові з бліндажа) й біжить зигзагами по шляху,
намагаючись витягти собі зі спини стрілу. Пробігши кілька кроків, він падає,
уп’явшись руками в землю.
“Ефекту страху” досягнуто, але Вільмен встигає побачити, звідки стріляти. Він
віддає наказ своїм людям, і дванадцять рушниць одночасно стріляють у каштан, за
яким припав до землі Колен, неспроможний дати відсіч, бо його рушниця лежить за
три метри від нього в норі. З лука він теж не може стріляти, бо натягти тятиву
лежачи йому важко.
Я чув з фортечного муру цю шалену стрілянину, але нічого не бачив, не міг
навіть сказати, хто в кого стріляв, бо вартові за межами замку мали таку саму
зброю, як і наш супротивник, Я дуже захвилювався: поєдинок між трьома нашими
друзями й дванадцятьма Вільменовими людьми був нерівний. Завдяки чисельній
перевазі Вільмен міг маневрувати й обійти наших. А ми не здатні були нічого
вдіяти, щоб допомогти їм, хіба що вийти з Мальвіля, але це було б божевіллям.
Хлопці з бліндажа все ще не бачили ворога. Їм не видно було, як Колен виходив
із свого сховища, через те вони дивувалися, чому Вільмен спрямував вогонь на
каштан, й не розуміли, чому мовчить Коленова рушниця.
Та найбільше хвилювався, звісно, сам Колен. Віл зрозумів, що на порятунок у
нього немає ніяких шансів. Він лежав беззбройний за почорнілим каштановим
стовбуром на віддалі якихось сімдесяти метрів од супротивника, й кулі відрізали
йому всі шляхи до відступу. Він чув, як вони з глухим свистом упиваються перед
ним у стовбур дерева й навіть біля самої його голови відколюють шматки кори.
Колен вирішив зачекати, коли настане затишшя, й стрибнути в нору, яка була
всього за три метри від нього. Але й далі кулі дзижчали то праворуч, то ліворуч
од нього. “Вперше в житті, - розповідав згодом Колен, - мені хотілося бути ще
меншим”.
Як розказали потім полонені, Вільмен спершу дуже злякався, коли Коленова стріла
вбила його піднощика снарядів; він зрозумів, що за спиною в нього сидить ворог.
Коли цей ворог не став відповідати на його стрілянину, Вільмен здогадався, що
той беззбройний, і вирішив витіснити його з-за дерева. Він наказав двом
ветеранам підповзти до пагорка й обійти супротивника з правого боку, тим часом
як четверо його найкращих стрільців притискатимуть Колена вогнем до землі. Та
не встигли ветерани відповзти й на кілька метрів, як Вільмен покликав їх назад.
“Я сам почастую цього парубка”, - сказав він. І підвівся. Без сумніву, Вільмен
хотів реабілітувати себе в очах ветеранів, оскільки операція взяття Мальвіля
почалася не дуже вдало.
Він звівся на повен зріст, герой із рушницею в руці та пістолетом на поясі,
квапливо пішов шляхом униз, щоб обійти Колена з тилу. Особливим героїзмом це не
можна було вважати, бо Колен не відстрілювався, а від нас Колена затуляв виступ
скелі.
Ерве й Морісові досі не видно було Вільмена, як і його людей, що залягли, та
тільки-но він підвівся й пішов неквапливо шляхом, то обернувся для них у чудову
мішень. Ерве, який чекав Коленового сигналу, навіть не ворухнувся, коли побачив
ватажка банди. Але Моріс, який відчував до Вільмена люту ненависть, зразу ж
узяв його на мушку, а коли побачив, що той зупинився й приклав зброю до плеча,
прицілився йому в скроню й вистрелив.