Вільмен з розтрощеним черепом упав на шлях. Колен скористався миттєвим
замішанням серед ворогів, стрибнув у нору, схопив рушницю й відкрив звідти
вогонь. Він стріляв швидко й влучно і поклав одного за одним двох Вільменових
людей.
Становище різко змінилося. Жан Фейрак, який взагалі (про це потім розкажуть
полонені) був проти штурму Мальвіля, дав сигнал для відступу. Це справді був
відступ, а не безладна втеча. Град куль посипався на Коленову нору, примусивши
його пригнути голову, а коли він підвів її, ворог уже відступив, прихопивши з
собою базуку, снаряди й рушниці вбитих.
Колен голосно закричав совою. Ніколи ще мені не приносив стільки радості крик
сови. Він дав мені знати, що ворог утік і що Колен неушкоджений.
Я наказую Тома відчинити браму й стрімголов збігаю сходами з фортечного муру,
мчу до “Материнства”. Слідом за мною біжить Мейссоньє. Я кричу йому через
плече:
- Бери Мелюзіну!
На бігу ставлю затвор рушниці на запобіжник і закидаю її за плече. Евеліна,
зачувши мій голос, виводить з “Материнства” Моргану. Я хапаю за вуздечку Бурку,
але вона чомусь дуже збуджена. Я заспокійливо гладжу її. Вона спершу слухняно
кориться мені, але, опинившись перед потрощеним парканом, нюхає його і
зупиняється, норовисто задерши голову. Піт градом котиться мені з чола. Я ж бо
знаю Бурку та її норовистість!
На превеликий мій подив і радість, вона за хвилину дуже повільно переходить
через паркан. За Буркою слухняно йдуть і інші коні.
Я ледве встигаю порахувати вбитих і помітити, що ворог забрав їхню зброю, як
всі троє із зовнішньої варти одночасно виходять на шлях. Ось вони, розпашілі,
захекані, вбуджені. Я обнімаю їх, але часу для розмов у нас немає. Допомагаю
Морісові сісти на круп Мелюзіни позад Мейссоньє, а Ерве, який здається мені
важчим, - сісти на коня позад Колена і завважую, що Колен, крім рушниці моделі
36, закинув собі за плече й лук.
- Евеліно, ти поїдеш з нами!
- Я?
- Стерегтимеш коней.
Вона від радості не може й слова вимовити. Я хапаю її на руки, висаджую на
Бурку й сам стрибаю в сідло позад неї. Доїхавши до лісової стежки, я обертаюсь
і пошепки кажу Коленові:
- Будь обережний з луком. Ми помчимо галопом!
- Добре, - відповідає він, на вигляд хоробрий і войовничий.
Бурку вже два дні не виводили на прогулянку, через то мені не доводиться
підганяти її. Вона рвучко кидається вперед, і чоло мені обвіває свіже повітря.
Евеліна, затисну та між моїми руками, велично сидить на кобилі, тримаючись за
луку сідла, а коли я, намагаючись уникнути зустрічної гілки, нахиляюсь уперед,
Евеліна згинається під моїм тиском, прибирає свої руки із сідла й кладе їх
Бурці на шию. Бурчина грива злітає в повітря, й майже так само злітає до моєї
голови довге біляве Евелінине волосся. Не чути жодного звуку, крім глухого
ритмічного тупоту кінських копит на чорноземі й шелестіння листя, що його
розтинають Бурчині груди. Це листя таки боляче мене шмагає. Бурка мчить
галопом, а за нею трюхикають Моргана й Мелюзіна. Вони як заведені. Проте Бурка
- вогонь, рішучість, п’янке захоплення простором. Я подумки зливаюсь з нею, її рухи здаються моїми
рухами: я підстрибую й опускаюсь униз одночасно з її спиною, Евеліна також
піддається цьому ритму, лише вона легенько, наче пір’їнка. Я в цьому шаленому польоті почуваю себе незборимим і радісним. Я мчу
галопом, відчуваючи лише маленьке тільце Евеліни між своїми руками, поспішаю
знищувати ворога, який нам загрожував, прагну захистити Мальвіль, здобути
Ла-Рок. Здається в цю хвилину, що ні літа, ні смерть неспроможні вгнатися за
мною. І раптом мені забаглося на повний голос закричати.
Мені впадає в око, що я надто відірвався від Мелюзіни й Моргани. Починаю
побоюватися, що вони, не побачивши більше перед собою Бурки, можуть заіржати й
цим викриють нас.
На одному зі схилів я притримую Бурку, хай тепер вона біжить риссю. Але Бурка
рветься вперед, вона анітрохи не стомилася.
Лісовий путівець збігає круто вгору, а відтак під прямим кутом завертає вбік.
Тут я знову зупиняюсь, щоб Моргана й Мелюзіна, втративши з поля зору Бурку, не
заіржали.
Прапоруч від мене тягнеться вгору, вище моєї голови, велетенська папороть, і
поміж її зубчастим листям я спершу помічаю далеко внизу сірий ланцюжок
ла-рокського шляху, а згодом бачу, як з-за найвіддаленішого повороту з’являються Вільменові люди. Вони, розтягнувшись на шляху один за одним, ступають
швидким, але вже розміреним кроком. Дехто з них несе по дві гвинтівки.