Тим часом приїздять Колен і Мейссоньє. Я подаю їм знак, щоб вони мовчали, й
рукою показую на ла-рокський шлях, яким іде Вільмеяова ватага. Ми затамовуємо
дихання й крізь листя папороті мовчки якусь хвилину дивимось на людей, яких
зараз маємо повбивати.
Мейссоньє під’їздить на Мелюзіні до Бурки й, схилившись до мене, ледь чутним голосом каже:
- Я бачу, що їх там тільки семеро. Цікаво знати, куди подівся восьмий?
Справді. Я рахую, їх тільки семеро.
- Очевидно, він відстав.
Я пускаю Бурку вчвал, але цього разу трохи повільніше. Я навмисне стримую її,
бо помітив тоді, коли ми зупинялися, що Мелюзіна й Моргана засапались. До речі,
захмеління від швидкості в мене вже розвіялося. Тепер я зовсім інакше думав про
нашу наступну перемогу. Вона не була більше для мене абстрактною, я не відчував
особливого захоплення від неї, вона більше не вабила мене. Думаючи про неї, я
дедалі виразніше уявляв собі обличчя тих нещасних, що, обливаючись потом, важко
йшли ла-рокським шляхом, сподіваючись, що вони вже врятувались від смерті.
Ось нарешті я помічаю на лісовому путівці свою останню позначку. Вона впадає
мені в око саме в ту мить, коли я розриваю перекинутий через стежину прутик.
Отже, ми прибули на місце.
- Евеліно, бачиш цю галявину? Отут ти й триматимеш наших коней.
- Усіх трьох? А чи не краще зв’язати їхнє повіддя?
Я заперечливо хитаю головою. Мелюзіна й Моргана наздоганяють нас, четверо
вершників спішуються, і я показую Коленові й Мейссоньє, як зав’язати повіддя на шиях коней, щоб вони не заплутались.
- Ти пустиш їх пастись? - запитує Мейссоньє.
- Вони далеко не підуть. Не зважаться віддалитись від Бурки, а Бурку триматиме
Евеліна. Колене, покажи їм те місце.
Друзі йдуть, а я на хвилинку затримуюсь сказати Евеліні, щоб Бона, коли не
зможе втримати Бурку, сіла на неї й кружляла на галявині.
- Емманюелю, чи можна мені тебе поцілувати?
Я нахиляюсь, і в ту ж мить Бурка штовхає мене мордою в спину, - не її улюблений
жарт. Я падаю на Евеліну й звалюю її з ніг. Ми обоє зразу ж підводимось.
Евеліна не випускає з рук повід. Її стривожене обличчя виглядає набагато
старшим.
- Не вбивай їх, Емманюелю, - пошепки просить Евеліна. - На своєму плакаті ти
пообіцяв, що подаруєш їм життя.
- Вислухай мене, Евеліно, - відказую я тремтячим голосом, - їх восьмеро, й усі
вони озброєні. Якщо я, побачивши їх, крикну: “Здавайтесь!” - вони можуть не
підкоритися й зав’язати бій. Цілком імовірно, що когось із наших буде поранено або вбито. Ти
хочеш, щоб я пішов на такий ризик?
Евеліна опускає голову й не відповідає. Я залишаю її, не поцілувавши, але,
відійшовши кілька метрів, обертаюсь і киваю їй. Евеліна стоїть посеред
галявини, сонячний зайчик падає їй на волосся, на поясі висить кинджал, вона
здається такою малесенькою й тендітною серед цих велетенських тварин, крупи
яких парують.
Друзі чекають на мене на схилі над шляхом. Я нагадую їм про правила. Не
стріляти до протяжного свисту. Припинити вогонь після трьох коротких свистків.
Нагадую також про бойовий порядок, Я з Коленом займу позицію за двадцять метрів
попереду дерев з відозвою: Колен по той бік шляху, а я по цей. Мейссоньє й Ерве
заляжуть метрів за двадцять позаду. Мейссоньє з цього боку, а Ерве - з того.
Друзі швидко й мовчки йдуть на свої місця.
Я на митах спілкуюся з Коленом, який лежить по той бік шляху, а біля себе
залишив Моріса, щоб у разі потреби послати з дорученням до Мейссоньє, який
зможе в свою чергу все передати своєму візаві Ерве.
Ми чекаємо. Дріт, на якому висить моя відозва, не пошкоджено. Вільменові люди
не мали чим його перерізати й пройшли сьогодні на світанку попід ним. За кілька
хвилин вони знову з’являться тут і зустрінуться зі своєю смертю.
Перший звук, який я чую, заінтриговує мене. Щось гхоже на уривчастий скрип
колодязного ланцюга, намотуваного на вісь коловорота.
Я дивлюсь на Моріса й зводжу брови. Моріс нахиляється до мого вуха:
- Ланцюг велосипеда?
Він має рацію. Я в думці запитую себе, чи це не той велосипед, який Бебель
заховав біля Мальвіля і який ми не схотіли забрати собі. Якщо це той самий, то
ми припустилися грубої помилки й можемо тяжко поплатитися за неї.
За хвилину з-за повороту шляху виринає постать велосипедиста, й по опису Ерве я
пізнаю в ньому Жана Фейрака. Він починає підніматися вгору, і я раптом помічаю
на рамі велосипеда трубу базуки. Шлях круто підіймається вгору, і Фейрак насилу
крутить педалями, робить зигзаги. Не виключено, що йому доведеться злізти з