велосипеда. Часу в нас буде достатньо.
Для чого в нас буде достатньо часу? Обличчя мені заливає піт, Фейрак - новий
ватажок. До того ж, як розповідав Ерве, він рішуча й жорстока людина. Я повинен
його вбити. Але якщо я його вб’ю, то решта людей, які йдуть пішки за ним, почувши мій постріл, зійдуть зі
шляху, заглибляться в зарості й, чого доброго, натраплять ще на Евеліну та
наших коней. У всякому разі, в заростях я втрачу перевагу, ми вп’ятьох можемо сміливо виступити проти семи чоловік ворога, але нічого втішного
це нам не обіцяє.
Як я й передбачив, Фейрак злазить з велосипеда біля відозви й нахиляється, щоб
пролізти попід дротом. Він низький на зріст, кремезний, з непривітним обличчям.
Дивлячись на нього, я з жахом згадую про курсежакське побоїще. Однак я вже
зробив вибір і, незважаючи на цей його злочин та базуку, збираюсь Фейрака
пропустити. Ватажок без людей не такий небезпечний.
Фейрак проходить повз мене. Від нього мене відділяє тільки крутий схил. Він
сідає на велосипед, і до нас знову долинає розмірений, дратливий скрип ланцюга.
Ось він досягає закруту, і за хвилину я гублю його з очей. Стискаю в руках
“спрінгфілд”, і краплі поту з мого чола падають на його приклад.
Фейрак завертає за поворот. Я більше не бачу його.
Далі все відбувається так швидко, що я не можу повірити власним очам. Я бачу,
як по той бік шляху Колея випростується на повен зріст, виставляє ліву ногу
вперед, натягує за всіма правилами тятиву лука й старанно цілиться. Лунає
свист, і за секунду чути, як щось важко гепає на шлях. Я нічого не бачу, але
Коленові видно закрут шляху. Він радісно махає мені рукою і зникає в кущах.
Колен - геніальна людина, і я недаремно “все йому прощав”, як мені докоряв
Тома.
За моїми підрахунками, в нас зосталося всього кілька хвилин. Однак час,
здається, тягнеться страшенно повільно. Я лежу долілиць у папороті поряд з
Морісом.
Та ось і наші вороги. Вони розтяглися на шляху, спітнілі Йдуть, важко дихаючи,
і їхні ковані черевики лунко видзвонюють об камінь. Я дивлюсь на їхні селянські
обличчя, червоні руки, незграбні постаті: піхотинці, яких убивали на всіх
війнах. Уб’ють їх і під час цієї війни. Якби тут був Пейссу, йому б здалося, що він
стріляв в самого себе.
Троє крокують попереду. Здається, вони ще не стомилися. За кілька метрів позад
них ступають двоє інших, трохи далі ледве плентають ще двоє. Згідно з моїм
планом операції, троє, що йдуть попереду, і двоє, що плентаються ззаду,
приречені на смерть. Найсильніші й найслабші.
Я підношу до губ свисток і прикладаю до плеча рушницю. Ми домовилися з Коленом,
що стрілятимемо перехресно, щоб не цілитися в одну й ту саму мішень. Я беру на
мушку чоловіка, що ближче до нього, а він цілиться в отого, що йде з мого боку.
Ці два наші, Мейссоньє й Ерве, що розташувалися трохи нижче, мають таку саму
домовленість. Що ж до Моріса, то він вільний у своєму виборі.
Я вичікую, коли двоє передніх проминуть відозву, і як тільки ті двоє, що йдуть
посередині, наближаються до дроту, даю сигнал і стріляю. Наші постріли лунають
одночасно, із загального гуркоту вирізняється тільки постріл Мейссоньє з
карабіна моделі 22, звук якого, набагато слабкіший і сухіший, долинає до нас з
деяким запізненням. П’ятеро чоловіків падають. Вони не падають раптово, як у кінофільмах про війну, а
надзвичайно повільно, наче в фільмі з уповільненою зйомкою. Двоє вцілілих
зупиняються, паралізовані, й тільки через кілька секунд підводять руки. Це дуже
до речі. Я подаю три коротких свистки. Операція скінчилася.
Обертаюсь до Моріса й пошепки питаю:
- Що це за одні?
- Отой лисий пузань - кухар Бюр. А худий - це Вільменів денщик Жаннем.
- Новобранці?
- Так, обидва.
Я голосно кричу, не показуючись їм:
- Говорить Емманюель Конт, мальвільський абат! Бюр, Жанне, позабирайте зброю в
своїх товаришів і складіть її під відозвою.
Почувши мій голос, молодики здригаються й підводять голови. На кручах обабіч
ніщо ані ворухнеться. Вони розгублено озираються. Дивляться навіть на відозву,
неначе мій голос промовляв звідти. Вони йшли полювати на мене до Мальвіля, а я
раптом опинився тут! І називаю їх на ймення!
Повагавшись, вони повільно виконують мій наказ. Я знову даю три свистки і в
супроводі Моріса з’їжджаю схилом униз, до шляху, Колен спускається теж. Віддалік, метрів за сорок,
з’являються Ерве й Мейссонье.
- Руки за голову! - наказую я коротко.
Полонені скоряються. Я ступаю кілька кроків. Усюди кров, я дивлюсь на неї. Її