червоний колір здається мені на тлі сіро-голубого шляху надто яскравим. Та я
добре знаю, що вона швидко померкне й почорнів. Незбагненна людська натура. Ще
зовсім недавно цю дорогоцінну кров ділили на групи, брали в донорів і зберігали
її. Й водночас у якомусь іншому місці щедро поливали нею землю. Я дивлюсь на
загиблих Вільменових людей. Їхня пролита червона кров не знадобиться вже
нікому.
- Ерве, забери велосипед і базуку і пересвідчись, чи Фейрак мертвий.
Я обертаюсь до полонених, наказую їм опустити руки й дозволяю сісти. Лисий
пузань - це кухар Бюр. У нього жваві чорні очі, лукаве обличчя. Його товариш,
незграбний парубійко, - Жанне. Вони дивляться на мене з неприхованим захватом.
Я довідуюсь від них багато цікавих речей. Учора вранці від рани, завданої йому
ножем, помер Арман. Не встиг Вільмен оселиться в замку, як він прогнав Жозефу:
не хотів, щоб його обслуговувала жінка. Куховарив Бюр, а Жанне подавав на стіл.
Коли в Ла-Році з’явився Вільмен, Газель також покинув замок, але з власної волі. Він не міг
подарувати йому вбивства Лянуайя.
Я не вірю власним вухам і прошу їх ще раз повторити ці слова. Хвала Газелеві!
Хто б міг подумати, що він виявить таку відвагу?
- І не лише різанину, - докидає Бюр, - не схвалював Газель також
“надмірностей”.
- Надмірностей?
- Еге ж, так він називав зґвалтування, - мовить Бюр.
Повертається Ерве з велосипедом, до рами якого прив’язана базука. Він прихиляє велосипед до кручі, скидає одну з двох рушниць, які
приніс із собою, й наближається до нас.
- Фейрак не мертвий, - повідомляє безбарвним голосом. - Він дуже мучиться.
Просив у мене пити.
- І що ж?
- Що я маю робити?
Я міряю його поглядом.
- Що ж, сідай в авто, їдь до Мальжака й дзвони до лікарні, щоб прислали карету
швидкої допомоги. А наступної неділі ми віднесемо йому апельсинів.
Ерве опускає голову й водить носком черевика по асфальту.
- Це мені не подобається, - відповідає він приглушеним голосом.
До нас підходить Моріс.
- Я можу піти туди, - каже він і блискає на мене своїми чорними очима.
Він нічого не забув. Ні свого товариша Рене, ні Курсежак.
- Гаразд, я все зрозумів, - озивається Ерве, мовби щойно прокинувся, скидає з
плеча рушницю й віддаляється твердим кроком.
Я обертаюсь до полонених.
- Продовжимо нашу розмову. Арман помер, Жозефу прогнали, Газель пішов. А хто ж
лишився в замку?
- Звісно, Фгольбер, - відповідає Бюр.
- І він їв за одним столом з Вільменом?
- Авжеж.
- Незважаючи на те, що той убив Лянуайя? Незважаючи на “надмірності”? Скажи,
Жанне, адже на стіл подавав ти...
- Фюльбер сидів між Бебелем і Вільменом, - мовить Жанне. - Я можу сказати, що
він любив випити, попоїсти й пожартувати.
- Він жартував?
- Особливо з Вільменом. Вони приятелювали.
Це проливає світло на ситуацію. І не тільки мені. Я бачу, як Колен нашорошує
вуха і як у Мейссонье суворішає обличчя.
- Жанне, зараз я поставлю тобі одне дуже важливе запитання. Постарайся
відповісти цілком щиро. А особливо не кажи того, чого не було.
- Я вас слухаю.
- Як по-твоєму, це Фюльбер спонукав Вільмена атакувати Мальвіль?
- Ну звичайно ж! - не вагаючись, відповідає Жанне. - Я все чув і бачив!
- Наприклад?
- Фюльбер безнастанно твердив йому, що Мальвіль - справжня фортеця й багатства
там - хоч греблю гати.
“Хоч греблю гати”. Це добре сказано. А Фюльбер скористався б подвійно: позбувся
б Вільменової опіки в Ла-Році й нас здихався б у Мальвілі. На жаль, довести
його активне співробітництво з убивцею Вільменом важко, бо ніхто з ла-рокців не
бував на обідах цих двох “приятелів”.
Лунає постріл, і, дивна річ, мені відлягає від серця. Я бачу, що так само
легшає на душі в Мейссоньє, Колена, Моріса й навіть у полонених. Мабуть, вони
почувають себе безпечніше тепер, коли й другий з братів Фейраків сконав.
Повертається Ерве. Приносить пояс, до якого причеплена кобура з пістолетом.
- Це Вільменів пістолет, - каже Бюр. - Фейрак забрав його перед тим, як дати
сигнал для відступу.
Я беру зброю цього негідника. В мене нема ніякісінького бажання носити її. Я
дивлюсь на Мейссоньє: він теж не хоче. Але я добре знаю, кому цей пістолет
принесе велику радість.
- Колене, візьми його собі. Це ж бо ти вбив Фейрака.
Зраділий Колен хвацько підперізується поясом з пістолетом. Моріс усміхається, і
його янтарні очі лукаво зблискують. Я поки що не знаю, що це він убив Вільмена,
і коли довідаюсь, буду йому вдячний за мовчанку та витриманість.
- Хай полонені обшукають убитих і заберуть у них набої, - коротко наказую я. -