Я повертаюсь до Мальвіля. Піду по воза. Зі мною піде й Колен. А Мейссоньє
зостанеться тут і керуватиме обшуком.
Не чекаючи Колена, я дерусь на кручу і, досягши заростів, починаю бігти.
Дістаюсь до галявини. Евеліна радісно кидається мені назустріч, і я міцно
пригортаю її. Ні я, ні вона не кажемо й слова, але знаємо, що не змогли б жити
одне без одного.
Чується хрускіт гілок і шелест листя. Наближається Колен. Я відпускаю Евеліну й
кажу їй: “Сядеш на Моргану”. Ще раз зиркаю на неї й посміхаюсь, радіючи в душі
цим коротким хвилинам нашого щастя. Я сідаю в сідло й даю їй змогу сісти самій,
що вона, незважаючи на свій низенький зріст, робить дуже швидко й вправно.
Колен обвішаний зброєю - рушниця моделі 36, лук, сагайдак, що він собі його
змайстрував, Вільменів пістолет на поясі й бінокль на ланцюжку, якого він
“забув” мені повернути. В цьому місці зарості дуже густі, і я їду ступою. Я
відчуваю на собі погляд Евеліни. Обертаюсь у сідлі й читаю в ньому німе
запитання.
- Ми взяли двох полонених, - кажу їй і пускаю Бурку галопом.
На околиці Мальвіля переді мною раптом виринає стривожений Пейссу, і я кричу
йому: “Всі живі!” Він нетямиться з радості й розмахує рушницею. Наполохана
Бурка кидається вбік, Моргана за нею, а Мелюзіна підстрибує. Колен вилітає з
сідла, опиняється в неї на шиї і хапається обома руками за її гриву. На щастя,
Мелюзіна, побачивши, що обидві кобили зупинилися, зупиняється й собі, і Колен
має змогу .знову сісти в сідло. Щоправда, він робить це дуже кумедно. Ми
сміємось.
- Дурню! - вигукує Колен. - Бачиш, що ти накоїв?
- Я гадав, - посміхнувся Пейссу, - що ти все-таки вмієш їздити верхи.
Я так регочу, що Пейссу не витримує й, коли я опиняюсь біля нього, накидається
на мене, наче боксер. Я сварюсь на нього, бо він, негідник, боляче молотить
мене своїми кулачищами. На щастя, від його “ніжності” мене рятують Каті й М’єтта, які вибігли до мене на шлях.
- Я впізнала твій сміх, - каже Каті. - Я почула його з фортечного муру!
Вона обіймає мене. Це набагато приємніше. А М’єттині обійми ще солодші.
- Мій бідолашний Емманюелю, - вже трохи перегодя каже Мену, притуливши
пересохлі губи до моєї щоки. Вона називає мене “бідолашним”, неначе я вже
мертвий.
Жаке дивиться на мене мовчки, тримаючи в руці заступ, яким копає яму для
чотирьох убитих, а Тома, зовні байдужий, каже мені:
- Я зняв з них взуття, воно ще добре. Зробив для нього в коморі спеціальну
поличку.
Фальвіна вся в сльозах, вона плаче всім тілом, плаче так, мовби на сонці танув
смалець.
- Шістьох убито, а двох узято в полон, - повідомляє Колен, широко ступаючи обіч
мене.
- Розкажи, Емманюелю! - вигукує Пейссу.
- Нема коли, - відповідаю я. - Ми знову вирушаємо. Беремо, звісно, й тебе, а
також Тома і Жаке. Колен залишиться тут і візьме на себе командування в
Мальвілі, Ви вже попоїли? - питаю, обертаючись до Пейссу.
- Без цього теж не можна, - відповідає Пейссу так, ніби я йому за це докоряв.
- Правильно. Мену, приготуй сім сандвічів.
- Сім? Чому аж сім? - питає Мену, вся наїжившись.
- Для Колена, для мене, Ерве, Моріса, Мейссоньє і для двох полонених.
- Для полонених? - скрикує вона. - Ти збираєшся годувати й негідників?
Жаке червоніє, ніби ці слова стосуються і його.
- Роби, що тобі звелено. Жаке, запрягай Силача. Поїдемо возом. Евеліно, ти з
Каті розсідлай коней. А я тим часом хлюпну собі в обличчя трохи води.
Я купаюсь під душем, мию голову й голюсь. Роблю все це дуже швидко. А що я
готуюсь до візиту в Ла-Рок, то скидаю старі кавалерійські штани й поношені
чоботи, які не скидав від дня події, й надягаю свої білі штани, в яких ходив на
кінні змагання, взуваю нові чи майже нові чоботи та вбираюсь у білу сорочку з
відкладним комірцем. Відтак, чистенький і елегантний, виходжу за першу
огорожу.
Евеліна й Каті виходять з “Материнства” помилуватись на мене. Прибігає М’єтта й на мигах висловлює своє захоплення мною, навіть цілує мене.
Я прискорюю крок. Пейссу, котрий іде позаду, несучи під пахвою пакунок із
сандвічами, зауважує, що, отак убравшись, я скидаюсь на людину, яка йде до
свого першого причастя.
- Якби я побачила тебе такого в Ла-Році, то вийшла б заміж не за Тома, а за
тебе! - весело вигукує Каті.
- Я спритно цього уникнув! - відповідаю я й стрибаю на воза.
- Почекай! - кричить Жаке, який прибіг зі старим лантухом під пахвою.
Склавши лантух удвоє, він застеляв ним солому, щоб я не забруднився. Всім стає
весело, і я теж усміхаюсь Жаке.