Колен, який спершу теж сміявся, тримається осторонь і сумно кривиться. Я раптом
згадую, що так само, як сьогодні, я був одягнений за тиждень до події, коли,
повертаючись із кінних змагань, запросив його з дружиною до ресторану. Саме під
час цього обіду Колен поділився зі мною своїми клопотами: десятирічна Ніколь
щомісяця хворіє на ангіну, а дванадцятирічний Дідьє ніяк не може засвоїти
правопис. І ось тепер усе це перетворилося на попіл, зібраний у маленьку
скриньку разом з прахом родин Пейссу й Мейссоньє.
- Колене, - рішуче кажу я, - ти на мене не чекай і розкажи їм усе. Я вимагаю
тільки одного: під час нашої відсутності не виходьте з Мальвіля й на крок.
Решта - на твій розсуд.
Колен мовби прокидається, махає мені рукою, але стоїть на місці, тимчасом як
Евеліна, Каті й М’єтта, пролізши крізь дірку в паркані, біжать за нашим возом. Пересилюючи тупіт
Силачевих копит і порипування воза, я кричу М’єтті, щоб вона розважила Колена, який засумував.
Конем править Жаке. Тома сидить біля мене. Пейссу вмостився навпроти, і його
довгі ноги майже торкаються моїх.
- Я зараз скажу тобі одну дуже цікаву річ, - озивається раптом Тома. - Я
перевіряв Вільменові документи. Він був зовсім не офіцер, він - бухгалтер!
Я сміюсь. Тома залишається байдужим: він не бачить у цьому підстав для сміху.
Вважає, що Вільменова брехня тільки обтяжує його злочин. А я ні. Я майже не
дивуюсь цьому. Слухаючи розповіді Ерве, я не раз думав про те, що Вільмен,
мабуть, напускав туману своїми розмовами. Лжесвященик, лжепарашутист. Які
самозванці! Невже це породження нової епохи?
Тома подає мені професійне посвідчення, я зиркаю на нього, ховаю в гаманець і
починаю розповідати, яку роль відігравав Фюльбер у тім, що нам загрожувало.
Пейссу обурено лається, а Тома мовчки зціплює зуби.
На місці засідки нас чекають Мейссоньє, Ерве, Моріс і двоє полонених. Ми
садовимо їх на воза, вантажимо рушниці, базуку, патрони й велосипед. Дев’ять чоловіків - вага чималенька, навіть для нашого Силача, й там, де шлях круто
здіймається вгору, всі ми, крім Жаке, злазимо. Я користаюсь з цієї нагоди, щоб
поділитись своїм планом.
- Насамперед одне запитання, Бюр. Чи не завинили ви з Жанне в чому-небудь перед
ларокцями?
- А в чому ми могли перед ними завинити? - відповів дає Бюр з обуренням.
- Я не знаю. Може, грубістю чи “надмірностями”.
- Я повинен тобі сказати, - гордо кидає Бюр, - що це не в моєму характері бути
грубим і тим паче не в характері Жанне. А щодо “надмірностей”, то скажу тобі, -
додає він з несподіваною відвертістю, - в мене не було для цього й нагоди.
Новобранець у Вільмена не мав ніяких прав.
- Ще одне запитання: чи стережуть ла-рокці свою південну браму?
- Так, - відповідає Жанне. - Вільмен поставив біля неї ла-рокського чолов’ягу, якого звуть чи то Фабр, чи то Фабремашен.
- Фабрелятр?
- Еге ж, Фабрелятр.
- Що-що? - перепитує Пейссу, який, почувши, що я сміюсь, наближається до нас.
Я повторюю. Він регоче й собі.
- І вони дали йому рушницю?
- Так.
Ми знов регочемо.
- Все буде гаразд, - проваджу я далі. - Під’їхавши до Ла-Рока, в браму постукають тільки Бюр і Жанне й попросять, щоб їм
відчинили. Ми роззброїмо Фабрелятра й залишимо його під вартою. - Я роблю
коротку паузу. - Ось тут і почнеться наш фокус, - всміхаючись, підморгую я
Бюрові.
Він теж усміхається. Він задоволений нашим взаєморозумінням. Воно обіцяє йому
непогане майбутнє. Тим паче, що я перериваю розмову, розгортаю пакунок, якого
приніс Пейссу, і роздаю сандвічі. Хліб дуже подобається Бюрові й Жанне,
особливо Бюрові.
- Ви самі випікаєте такий смачний хліб? - поважно запитує він.
- А що тут такого? - вигукує Пейссу. - Ми в Мальвілі все вміємо робити. В нас є
пекар, муляр, столяр, слюсар-водопровідник. І є навіть Емманюель, який замінить
тобі навіть найкращого панотця. Я - муляр, - скромно додає він.
Він, звичайно, не розповідає про добудову фортечного муру, але я здогадуюся, що
він пишається цим і що йому приємно залишити цей шедевр майбутнім століттям.
- Нам бракує тільки дріжджів, - втручається в нашу розмову Жаке, який сидить на
возі.
- Дріжджі є в ла-рокському замку, - повідомляє Бюр, радий зробити нам послугу,
і кусає міцними білими зубами сандвіч.
- План мій такий, - починаю я. - Коли ми нейтралізуємо Фабрелятра, Бюр і Ерве
підуть до міста самі. Вони розшукають Фюльбера і скажуть йому: “Вільмен здобув
Мальвіль, Емманюеля Конта взято в полон, і ми привезли його сюди на возі. Ти
повинен негайно влаштувати над ним суд у каплиці в присутності всіх