XVIII
Каплиця, в якій мав відбутися “процес”, належала замкові, а церква в долішній
частині міста згоріла в день події. Щонеділі родина Лармйо запрошувала одного
священика з числа своїх друзів відправляти в нім месу, і з її милості сюди
приходила знать із Ла-Рока та навколишніх сіл, що разом з жінками й дітьми
складало душ двадцять. У родині Лармйо не ділили бога з простолюдом.
Я вже згадував, що ла-рокський замок був часів Відродження, тому мальвільцеві
він здавався новітнім, але каплиця датувалася XII століттям. Ребристе склепіння
спирається на стовпи, в грубезних мурах пробито отвори, трохи ширші за звичайні
бійниці. Крізь них проникає так мало світла, що неф, наче склеп, виповнюють
сутінки.
Наскільки я можу судити, всі ла-рокці вже зібралися тут. Прийшовши з-під
теплого й яскравого пообіднього сонця, я нічогісінько не бачу в цьому
середньовічному вертепі, де на плечі мені лягає вогка прохолода. Як ми я
домовилися, четверо озброєних Вільменових хлопців садовлять мене на приступку
хорів. Вони теж сідають обабіч, суворі, поставивши сторчма між колінами
рушниці. Позад мене престол, а трохи вище над ним - вікно родини Лормйо. Крізь
нього мало б литися проміння, бо вже по четвертій, але вікно темне - саме в ту
хвилину, коли я ввійшов до каплиці, сонце сховалося за хмару. Я схрещую на
грудях руки й намагаюсь розгледіти в напівтемряві обличчя. Поки що бачу лише,
як де-не-де блищать очі й біліють сорочки. І тільки згодом мені вдається
розпізнати обличчя ла-рокців. З сумом помічаю, що дехто з них уникає мого
погляду. В тому числі й старий Пужес. Але ліворуч я бачу бастіон своїх друзів:
Марселя Фальвіна, Жюдіту Медар, вдовиць Аньєсу Пімон і Марі Лянуай та двох
хліборобів, імена яких не можу пригадати. В першому ряду завважую Газеля, який
схрестив на животі пухкі руки, над його вузьким лобом в’ються кучерики, що нагадують мені моїх сестер.
Коли я входив через невеличкі бічні двері під хорами, то не бачив Фюльбера.
Сівши, я тим більш не бачу його, бо вхід до нефа огорнений сутінками - в цьому
місці немає бічних віконець. Але тишу, яка запала після мого приходу, порушують
Фюльберові кроки по великих кам’яних плитах. Кроки наближаються, і Фюльбер поволі виринає з пітьми. Він в
антрацитового кольору костюмі, сірій сорочці й чорній краватці. І перше, що
мені впадає в око, - це його білий лоб, білі скроні і запалі щоки. За хвилину
бачу також, що на грудях у нього погойдується срібний хрест.
Наближаючись до мене розміреною твердою ходою, видзвонюючи підківкаїии об кам’яні плити, Фюльбер дивиться на мене так, немовби хоче з’їсти. Однак за три кроки від мене він зупиняється й, заклавши руки за спину,
мовчки міряє мене поглядом з голови до п’ят. Навіть з цієї відстані я ледве бачу його - чорна постать губиться в сутіні
каплиці. Але мені дуже добре видно його голову; вона, здається, плаває десь
наді мною, й мене дивує погляд гарних, косих очей. Бо вони випромінюють тільки
доброту, жалість і смуток. Фюльбер похитує головою, і можна подумати, що він
опинився в дуже скрутному становищі.
Я розчарований. Ні, я й на мить не повірив у його щирість, проте, якщо Фюльбер
до кінця вдаватиме з себе янгола, мій план зазнає поразки і мені, зрештою,
важко буде ухвалити вирок людині, яка відмовилася судити мене. Бо його
жаліслива поза, здається, свідчить саме про те, що він відмовляється мене
судити.
Тиша триває кілька довгих секунд. Ла-рокці позирають то на Фюльбера, то на мене
й дивуються, що він мовчить. А я поволі починаю заспокоюватися. Ця тиша,
здається мені, - хитрість проповідника, який хоче привернути до себе увагу, а
також, на мою думку, садистична підступність, мета якої - вселити в
звинуваченого надію на помилування. Вивчаючи Фюльберів погляд, що прикипів до
мене, я тільки тепер помічаю, що вираз Фюльберових очей не однаковий.