Я дуже задоволений своїм відкриттям, бо воно, на мою думку, доповнює дволикий
образ Фюльбера: великі руки з вузлуватими пальцями контрастують з інтелігентним
обличчям, і маленька голова не гармоніює з огрядним тулубом. По суті, його
постава, а також очі, ще навіть до того, як він розтулить рота, викривають усю
облудність цієї людини.
Нарешті він озивається. Промовляє низьким, глибоким голосом. Голосом єлейним,
музичним, схожим на звук віолончелі. Й відразу ж перевершує мої сподівання.
Йому бракує слів, каже Фюльбер, щоб оплакати моє скрутне становище. Воно
викликає в нього вельми сумні почуття, особливо коли врахувати “палку” приязнь,
з якою він завжди ставився до мене, приязнь, яку я зрадив і якої він, Фюльбер,
мусив з великим жалем зректися через мою гордість, за яку мене сьогодні покарає
рука господня...
Я не цитую повністю цей гидкий виступ. За ним іде пряме звинувачення. І Фюльбер
перестає бути таким лагідним. Його звинувачення пов’язане з так званим “викраденням” Каті, - каплицею прокочується шепіт, і цей
шепіт дедалі наростає, незважаючи на погрозливі погляди, які Фюльбер кидав
довкола себе, різкий тон, до якого він вдається, щоб висловити свої претензії.
А претензії ці такі: я, порушивши указ парафіяльної ради, викрав ла-рокську
дівчину й, обдуривши її, віддав одному з своїх хлопців, про людське око
повінчавши їх. Я дискредитував релігію, дозволивши наймитам обрати себе
священиком, а також осквернити таїнство церковної сповіді, давши волю своїм
єретичним нахилам. Нарешті - я підтримав ла-рокських баламутів у відкритому
заколоті проти їхнього пастора й надіслав погрозливого листа, що прийду зі
зброєю в руках, якщо їх покарають. І навіть вимагав в ім’я лжеісторичної правди сюзеренних прав на Ла-Рок. Цілком очевидно, мовить на
закінчення Фюльбер, якби капітан Вільмен, - саме так він називає його, - не
оселився в Ла-Році (лунають вигуки: “Лянуай! Лянуай!”), то одного чудового дня
Ла-Рок став би жертвою моїх загарбницьких намірів, наслідки яких для жителів
Ла-Рока можна легко собі уявити (знову голосні вигуки: “Лянуай! Пімон!
Курсежак!”).
Становище в каплиці вкрай напружується. Три чверті присутніх, поопускавши очі,
вороже мовчать: здається, на них наводять жах Фюльберів тон і люті погляди, які
він кидає в їхній бік. Решта - Жюдіта, Аньєса Пімон, Марі Лянуай, Марсель
Фальвін і двоє хліборобів, імен яких я не можу пригадати, - шаленіють. Вони
протестують і, підвівшись з місць, навіть погрожують Фюльберові кулаками.
Особливо шаленіли жінки, і якби біля мене не було чотирьох чоловіків, які
вдають, що охороняють мене, то, мабуть, вони накинулися б на свого священика й
роздерли б його.
Процес наді мною діє як детонатор і спонукає опозицію вибухнути прокляттям на
адресу Фюльбера. Вибух цей такий лютий і такий несподіваний, що Фюльбер
розгублюється.
Він навіть гадки не мав, що його так ненавидять ла-рокці - всі без винятку, бо
настрій більшості не менш ворожий, хоч вони тільки перешіптуються. Удар цей для
нього жахливий. Фюльбер, погойдуючись, наче від подуву сильного вітру, то
багровіє, то блідне, стискає кулаки, швидко говорить, але не може закінчити
свою думку, обличчя його судомиться, а в очах світяться то жах, то гнів. Однак
Фюльбер не боягуз. Він твердим кроком піднімається сходами на хори й, ставши
між Жанне й Морісом, закликає всіх до тиші. Й, дивна річ, за хвилину він
досягає успіху - настільки ла-рокці звикли його слухати,
- Я бачу, - починає Фюльбер тремтячим, сповненим гніву й обурення голосом, - що
настав час одрізнити добро від зла. Тут є люди, які вважають себе християнами і
які не вагаються нишком вступити в змову проти свого пастора, їм треба було б
знати одну річ: я будь-що виконаю свій обов’язок. Баламутів і підбурювачів відлучу від церкви, очищу від них дім отця мого!
Вимету звідси це сміття!
Ці слова викликають вигуки обурення й протесту. Я чую, як Марі Лянуай, котру
ледве стримують Марсель і Жюдіта, вигукує пронизливим голосом:
- Ти сам сміття! Хто обідав із вбивцею мого чоловіка?
Я скоса позираю на свого обвинувача. Він палає несамовитою люттю. Більше не
маневрує, поводиться зухвало. Не лукавить, а провокує. Відчуває за собою силу
Вільменових людей, вирішує кинути виклик ларокцям і розгромити їх. Захмелівши
від злості, він дає нищівну характеристику своїм співгромадянам і прагне цим
дошкулити їм.
Знов закликавши всіх до тиші, Фюльбер схвильованим, істеричним голосом кричить: