- Боюсь, що у вас нічого не вийде, - каже Ерве так безтурботно, що я вже
починаю потерпати, аби Фюльбер про все не здогадався. - В усякому разі, -
провадить він, - слово надається звинувачуваному.
- В такому разі, - кричить Фюльбер, - я його не слухатиму! Я йду додому й
почекаю на Вільмена!
Фюльбер спускається з хорів і під крики опозиції швидко прямує до дверей. Мене
це зовсім не влаштовує. Без Фюльбера контрпроцес відбутися не може, і я голосно
кричу йому вслід:
- Ти, бачу, боїшся вже навіть мого голосу!
Фюльбер зупиняється і повертає до мене обличчя.
- Зараз чверть на шосту, - веду я далі. - Вільмен сказав, що буде тут о пів на
шосту. Отже, мені лишилося якихось п’ятнадцять хвилин, а ти боїшся мене, жалюгідний страхопуде, і хочеш заховатися
під ліжко й дочекатися там свого хазяїна! Так, під ліжко! Не в ліжку, а під
ліжком!
Поведінка Ерве викликала в Фюльбера занепокоєння. Почувши, що Вільмен прибуде
сюди за чверть години, він заспокоюється. Тим паче, що не хоче виглядати в очах
своїх людей боягузом. Як я й сподівався, він збирається відповісти на моє
підбурювання викликом. Блідий, тремтячий, з запалими щоками й гарячковим
блиском в очах, Фюльбер зупиняється й погордливо мовить:
- Можеш говорити! На мене всі ці дурниці не діють. Але пам’ятай, що часу в тебе лишилося небагато.
Я зразу ж веду далі:
- Я зараз відкину всі твої звинувачення. Передусім щодо Каті. Я не обдурив її,
як ти сказав, і не викрадав її. Це чистісінька вигадка. З власної волі й за
згодою дядька (“Це правда!” - вигукує раптом Марсель, якого я вже не боюсь
скомпрометувати) вона поїхала провідати свою бабусю в Мальвілі, а там
закохалась у Тома й одружилася з ним. Це тобі, Фюльбере, дуже не сподобалось,
бо ти хотів узяти її до себе в покоївки.
- Неправда! - кричить Фюльбер.
- О, даруйте, - підводиться раптом низенька на зріст, огрядна жінка років п’ятдесяти.
Це Жозефа, покоївка з замку. Загалом її тут не дуже люблять за португальське
походження (ла-рокці-расисти), але поважають за те, що за словом у кишеню
Жозефа не лізе й “говорить все у вічі, якщо має щось на серці”.
Вродливою назвати її не можна. Вона належить до тих, хто, здається, боїться
води й мила. До того ж вона присадкувата, товстощока й повногруда. Але її білі
зуби, кругле тверде підборіддя, жваві чорні очі й густе волосся свідчать про
міцне здоров’я.
- Даруйте! - провадить Жозефа з різким акцентом. - Навіщо казати, що це
неправда, коли це правда! Правда й те, що пан не хотів більше мене, він хотів
крихітку Каті! Хоч вона й не дуже беручка до роботи, - додає Жозефа зі
справжньою чи вдаваною, - не берусь сказати, - наївністю.
Вона сідає. В каплиці лунають сміх і грубі жарти. Я помічаю, що Фюльбер уникає
вступати в суперечку з Жозефою. Либонь, він добре знав її гострий язик, тому
волів не зачіпати її.
- Не розумію, що ти виграв, спрямувавши ці плітки проти свого єпіскопа! - з
погрозою звертається він до мене.
- Ти не мій єпіскоп! О ні! А я виграв те, що викрив твою брехню! А зараз я
викрию ще одну твою брехню. Ти сказав, що я примусив наймитів обрати мене
абатом. Насамперед я хочу довести до твого відома, що наймитів у мене немає. У
мене є друзі й рівні в правах зі мною люди. На відміну од Ла-Рока, в Мальвілі
кожну важливу справу ми обговорюємо гуртом. Тебе дивує, що мене обрали абатом?
Зараз я тобі скажу чому. Ти дуже прагнув нав’язати нам на цю посаду в Мальвілі пана Газеля, а ми його не хотіли. Гадаю, що,
почувши про це, він не гніватиметься на нас. Ось чому мої друзі обрали мене
абатом. Щодо того, яким я був абатом - добрим чи поганим, я й сам не відаю.
Намагаюсь робити все якнайкраще. Коли нема змоги орати конем, запрягають у плуг
осла. Не думаю, що я гірший за пана Газеля й не міг би бути кращим за тебе
(сміх і оплески).
- Це промовляє твоя пиха! - горлає Фюльбер. - Ти ж несправжній абат! Поганий
абат! І ти це знаєш! Я не кажу вже про твоє особисте життя...
- А я про твоє.
Він не йде на відвертість. Мабуть, злякавшись, що я розповім про М’єтту.
- Ти можеш навести тільки один приклад, - з люттю провадить Фюльбер. - До того
ж ти дотримуєшся єретичного розуміння сповіді!
- Не знаю, - стримано відповідаю я, - чи є в цьому якась єресь. Я недостатньо
обізнаний у релігійних питаннях, щоб судити про це. Можу сказати тільки одне: я
й справді ставлюсь з деякою недовірою до сповіді, бо дехто із священиків
використовує її зі шпигунською метою.
- Ви маєте слушність, пане Конт! - вигукує голосно Жюдіта. - Саме так розумів