годиться більше для наших стосунків з Ла-Роком. Навпаки, коли залишу цього
листа тут, одного дня його можуть використати недоброзичливці.
Перетнувши майданчик перед замком, я прямую до великого темно-зеленого порталу.
Ониняюсь на сонці й одразу ж веселішаю. Міркую, що ла-рокська рада для
проведення зборів, певне, знайде в замку хоч і не таку гарну, проте світлішу й
сухішу залу, ніж каплиця.
Аньєса Пімон живе на Путівці трохи вище книжкової крамнички, яку тримав її
чоловік, у старовинному й чепурненькому будиночку, де все таке крихітне, навіть
круті гвинтові сходи, якими я підіймаюся на другий поверх. Аньєса зустрічає
мене на площадці сходів і веде до малесенької кімнатки з одним віконцем, теж
зовсім крихітним. Стіни обтягнені старим джутом золотистого кольору, й якщо
подиву в мене не викликають двоє найменших у світі крісел, то я ніяк не можу
зрозуміти, як опинилася тут обтягнена оксамитом канапа, в усякому разі, ні у
вікно, ні в двері вона не пролізла. Канапа вже надто стара для того, щоб можна
було визначити її стиль, але дата, висічена на великому кам’яному ригелі над дверима, свідчить, що будинок зведено за часів Людовіка XIII.
На підлозі, між двома низенькими кріслами й канапою, лежить розкішний,
виготовлений у Франції східний килим, а на килимі - штучне біле хутро. Мабуть,
килим і хутро дісталися Пімонам у спадщину, і вони, не знаючи, що з ними робити
в такому маленькому помешканні, вирішили постелити все те на підлогу. Аньєса,
свіжа, рум’яна білявка з добрими й гарними ясно-карими очима, що завжди здавалися мені
голубими, садовить мене в одне з крісел. У мене складається таке вражетгня,
ніби я сиджу на підлозі коло Аньєсиних ніг, яка сидить на канапі.
Її товариство мені завжди приємне. Я трохи не одружився з нею, і вона зберегла
до мене приязнь. Я поважаю її за це, бо гадаю, що тільки одна з тисячі дівчат
здатна вчинити так, як вона. А я щоразу, коли зустрічаюся з нею, кажу собі в
думці без крихти жалю: “Ось одна з тих жінок, з якими я міг зв’язати своє життя”. В усякому разі, якби я був одружився з нею п’ятнадцять років тому, вона стала б мені у великій пригоді. Аньеса майже не
постаріла. Або. точніше, вона постаріла, не зів’явши й не зсохнувшись, а навпаки. Незважаючи на те, що вона народила Крістіну,
стан в Аньєси й досі стрункий, а личко таке рум’яне, таке свіже, що здається, ніби вона щойно вийшла з лазні. Чекаючи на мене,
вона, видно, довго чепурилася. Це трохи полегшує мені справу, бо я знаю, що
розмова в нас буде нелегка. Я сиджу в низенькому кріслі, дивлюсь їй у вічі,
силкуюсь приборкати свої почуття й кажу навпростець:
- Чи не хотіла б ти перебратися до нас у Мальвіль, Аньєсо?
Я кажу “до нас”, а не “до мене”, але не знаю, чи Аньеса вловила цей відтінок,
бо вона вся багровіє, її проймає легкий трепет. Западає тривала мовчанка.
Аньєса пильно дивиться на мене, і я докладаю чималих зусиль, щоб мій погляд не
сказав їй більше, ніж треба.
Аньєса розтуляє губи (вони в неї гарненькі й повні), знову стуляє їх, ковтає
слину, а тоді нарешті зважується й невиразно мовить:
- Якщо це тобі буде приємно, Емманюелю.
- Не тільки мені, Аньєсо.
Вона підстрибує, мовби я дав їй ляпаса. У тоні її звучать одночасно
розчарування і докір. - Ти маєш на увазі Колена?
- Ні, не тільки Колена.
Аньєса дивиться на мене, нічого не розуміючи, і тоді я розповідаю їй про М’єтту, про Каті, про її одруження з Тома й про те, як це позначилось на всій
общині.
- Я, Емманюелю, не можу сказати тобі наперед, що я теж, як Каті...
Я перебиваю її.
- Облишмо Каті. В Мальвілі живе восьмеро чоловіків і дві молодих жінки. Три,
якщо ти прийдеш. Чи може хтось із чоловіків дозволити собі загарбати котрусь із
них тільки для себе одного? А якщо він це зробить, то що подумають інші?
- А як же почуття? Що робити з почуттями? - жваво запитує Аньєса, і в голосі її
звучать нотки обурення.
- Ти не зрозуміла мене, Аньєсо. Ніхто ніколи не силуватиме тебе до того, чого
тобі не хочеться. Ти будеш абсолютно вільна у своєму виборі.
- Мій вибір! - вигукує Аньєса.
Це справжній крик. Вона вкладає в нього весь вогонь своїх докорів, і не тільки
докорів, бо вона вся аж палає бажанням освідчитись мені. Її порив захоплює й
мене, і, піддавшись йому, я готовий зробити їй поступку. Не дивлюсь на неї.
Мовчу. Мені потрібна ціла хвилина, щоб перебороти себе. Я занадто добре
розумію, що сімейні пари в Мальвілі швидко стануть несумісними з колективним