і самим посісти його місце в мерії. О, ми були безкорисливі! Ми діяли тільки
для загального добра!
У квітні, оскільки наближалися муніципальні вибори, ми жили як у лихоманці. 15
чи 16 квітня, в усякому разі, одного недільного ранку, я запросив опозицію до
великої зали в будиночку епохи Відродження, бо вчитель пан Поля, як він сам
висловився, посоромився зібрати нас у шкільному приміщенні.
Я тільки-но вмеблював цю залу й, пишаючись цим, ходив туди й сюди, з радістю
розглядав її, чекаючи на своїх друзів. Посеред зали стояв восьмиметрової
довжини монастирський стіл в оточенні дванадцяти штофних, з високими спинками
стільців в угорському стилі. Простінок між двома вікнами був завішаний
старовинною зброєю. На протилежній стіні розмістилася вітрина з документами, з
обох боків якої стояли два грубих комоди стилю часів Людовіка XV, перевезені
сюди з ферми “Велика стодола”; Мейссоньє замінив у них ніжки й укріпив
дверцята. Матільда Мейссоньє старанно натерла їх воском, і темне горіхове
дерево комодів здавалося мені дуже красивим на тлі золотистого каміння стіни.
Вилискували також великі кам’яні плити підлоги, що їх чистенько вимила Мену. Й незважаючи на скісне сонячне
проміння, що проникало крізь невеличкі, злегка забарвлені шибки, Мену, схильна
думати, що “повітря завжди холодне”, але розміркувавши, що вогонь надасть
гідності обстановці, розпалила два величезні каміни, які були один навпроти
одного.
Я попрохав Мену вдарити в дзвін надбрамної башти, коли вона почує, що члени
“Гуртка” зупинили свої автомобілі в паркішу перед першою огорожею. Момо
пантрував у машинному залі за другою огорожею, отримавши наказ опустити звідний
міст на рів зразу ж, як з’являться мої друзі.
Я згоден, що в цьому приготуванні є деяка театральність, однак це неабиякий
замок і неабиякі друзі.
Коли вдарив дзвін, я вибіг з будиночка й стрімголов метнувся до квадратної
башточки, де Момо крутив коловорот. Увесь механізм працював чудово: глухо й
сумовито порипували добре змащені ланцюги, повільно опускаючи вали, які
величаво оберталися навколо осі й на яких два інших ланцюги підтримували міст.
Кілька шківів і противаг полегшували зводити й гальмувати при опусканні моста;
Момо, худорлява постать якого вигнулася дугою, з серйозним обличчям притримує
ручки коловорота, як я його навчив, щоб настил мосту м’яко ліг на землю.
Через квадратне віконечко я побачив за першою огорожею своїх трьох приятелів,
що йшли один за одним у напрямку рову, який був від них за якихось п’ятдесят метрів, і дивилися на нас. Вони йшли також повільно й мовчки, мовби
свідомо грали свою роль у цій сцені.
До речі, в цьому приготуванні таїлася якась урочистість, її створювали навіть
коні, що на однаковому рівні одним рядочком повисували голови над дверима зі
своїх стійл і з острахом утупились чорними чутливими очима у звідний міст,
прислухаючись до брязкоту ланцюгів.
Коли настил мосту ліг на землю, я спустився вниз і відчинив браму приятелям,
або, точніше кажучи, хвіртку, що в правій стулці брами.
- Ну, ось ми й прибули! - сказав малюк Колен, широко посміхаючись і лукаво
дивлячись на мене жвавими очима.
Дебелий Пейссу, вишкіривши зуби, замилувався велетенськими валами, що
обертаються, величчю ланцюгів і міцним настилом мосту, оббитим залізом.
Мейссоньє мовчав.
Пейссу забаглося негайно піти до квадратної башточки й самому звести міст, але
він дарма виставляв напоказ свої м’язи, бо малюк Колен, який замінив його на півдорозі, дуже легко закінчив цю
справу. Зрозуміла річ, що зведений міст треба було знову опустити, бо ще пан
Поля не прибув. Але тут енергійно взявся за справу Момо (“А дамеспо адибо!” -
“Та дайте мені спокій, ради бога!”) і перебрав у свої руки опускний механізм.
Мейссоньє ходив разом з нами, але не промовив ні слова й не взяв участі в
зведенні мосту, бо відчував огиду до нашого “реакційного” захоплення феодальною
архітектурою.
Не встигли ми посідати за монументальним столом у будиночку, як Пейссу почав
розпитувати мене про Біргітту, цікавитися, коли ми знову побачимо цю вродливу
хвойду. “На Великдень”. - “На Великдень? - перепитав дебелий Пейссу. - Ну що ж,
дивись, не пускай її в ліс на клячі, бо якщо я зустрінуся з нею, то не
посоромлюся щось веселеньке втнути. “Панно, - скажу я їй вельми чемно, - ваш
кінь загубив підкову”. - “Та невже!” - здивується вона й злізе з коня. Так, ти