Примітка Тома
Завершити цю розповідь судилося мені.
Передусім кілька слів про себе. Після лінчування Фюльбера Емманюель записав, що
він прочитав у моєму погляді “любов і антипатію”, які я завжди виявляв до
нього.
“Любов” - тут слово неточне, “антипатія” - тим більше. Мені було двадцять п’ять років, коли відбувалися ті події, життєвий досвід мій був ще невеликий, й
Емманюелева спритність мене приголомшила. Я вважав її цинічною.
Тепер я досяг зрілості й більше не думаю так. Навпаки, я вважаю, що трохи
лукавства ніколи не завадить тому, хто хоче керувати людьми, якщо навіть він їх
любить.
Емманюель завжди був задоволений собою і надто самовпевнений. Я не серджусь
більше на нього за ці вади. Вони не що інше, як зворотний бік самовпевненості,
котра була йому потрібна, щоб керувати нами.
І нарешті, я хотів би сказати ще й таке: я зовсім не вважаю, що менше чи більше
угруповання людей завжди знаходить у своєму середовищі велику людину, яка йому
потрібна. Скорше навпаки: в історії не раз траплялося, що в слушну мить не було
належного ватажка й усе зазнавало невдачі.
Нам у Мальвілі дуже поталанило, що ми мали Емманюеля. Він дбав про злагоду й
навчив нас боронитися. А Мейссоньє під його керівництвом перетворив Ла-Рок у
неприступну фортецю.
Якщо навіть Емманюель пожертвував ним в ім’я спільних інтересів, то треба визнати, що в цьому справді була доконечна
потреба. Він підняв фортечні мури довкола міста й, головне, спорудив між двома
укріпленими брамами велику квадратну башту, на третьому поверсі якої,
перетвореному на постійну вартівню, був камін, а з зовнішнього боку - бійниці,
з яких відкривався краєвид на неосяжні поля.
Навколо фортечних мурів Мейссоньє створив ЗПО з мережею таких самих пасток і
капканів, як біля Мальвіля. Гористі околиці не дозволяли збудувати
загородження, але Мейссоньє знайшов у закапелках замку мотки колючого дроту і
використав їх для того, щоб перекрити два підхідні шляхи - гудронний
мальвільський і той, що вів до головного міста департаменту, - цілою системою
перегородок, відчинених удень і зачинених уночі.
Якщо Мейссоньє (частково завдяки Жюдіті, яка високо цінувала його) знаходив
завжди спільну мову з радою та своїми підлеглими, то з Газелем вони постійно
сварилися. Вірний обіцянці, яку він дав Емманюелеві, Мейссоньє й далі ходив на
месу і причащався, але від сповіді відмовився. Газель, перебравши в свої руки
смолоскип правовірності, вирішив, як і свого часу Фюльбер, поєднати причастя із
сповіддю. Він вирішив поговорити про це з Мейссоньє на засіданні ради. Виникла
сварка, бо Мейссоньє відмовився йти на будь-яку поступку. “Я можу прилюдно
вдатися до самокритики, - твердо сказав Мейссоньє, - якщо зробив якусь дурницю,
але не розумію, чому повинен сповідатися тільки перед вами”.
Врешті-решт вони звернулися до Емманюеля як до єпіскопа ла-рокського. Він
уважно вислухав обидві сторони й запровадив прилюдні колективні сповіді, що
мали відбуватися щонеділі вранці. Кожен по черзі мав признатися, в чому докоряв
собі й іншим, знаючи, що звинувачені, в свою чергу, мали право або
протестувати, або визнати свою провину. Емманюель був присутній на першій такій
сповіді, йому це страшенно сподобалося, і він переконав мешканців Мальвіля й
собі запозичити цей метод, назвавши його “пранням білизни вдома”. “Це дуже
здоровий і навіть розумний захід”, - сказав він мені.
Про індивідуальну сповідь питання більше не ставилося, і Газель мусив
відмовитися від привілею “прощати” й “відпускати” гріхи іншим, привілею, що
його Емманюель вважав “невиправданим” і ніколи не користався ним без докорів
сумління.
Перш ніж знайти це хитре рішення, яке мало покласти край “сваволі” ла-рокського
священика, Емманюель не раз скаржився мені на чвари між Газелем і Мейссоньє. Це
було тоді, коли ми вдвох сиділи один навпроти одного в його кімнаті, а Евеліна,