довідавшись від нас про Коленів абсолютизм, не захотів обрати його єпіскопом.
Колена це дуже прикро вразило, він посварився з Мейссоньє й спробував підбурити
проти нього й нас, але марно.
Звичайно, замінити Емманюеля було нелегко, але Коленова пиха й бажання
наслідувати його викликали в нас осуд. Як тільки його обрали абатом і
командиром Мальвіля, голос його зазвучав поважно, він, як кажуть, тримав нас на
відстані, мовчав і супився, коли хтось озивався перший. Він буквально
по-дитячому домагався для себе різних привілеїв, вдавав старшого, тож цілком
природно, що кожен намагався чимось дошкулити йому. Коленова дотепність, що нею
так захоплювався Емманюель, цього разу не врятувала його, він почувався
самотнім, бо ізолювався від нас.
В Мальвілі почався розлад. Усі недовірливо позирали один на одного, стосунки
між людьмрі стали напруженими. Аньєса Пімон і Каті двічі попереджали, що
повернуться до Ла-Рока. На Колена це нітрохи не вплинуло. Нарешті Колен дійшов
того, що почав удавати, ніби йому загрожує смертельна небезпека. Він постійно
носив на поясі пістолет, не розлучався з ним навіть за столом, зиркав на нас
полохливими й гнівними очима.
Ми перестали розмовляти за обідом, бо Колена все дратувало.
Атмосфера напруженості в Мальвілі не спадала. Й через високі темні мури до
величезного замку почали проникати нудьга і страх.
Колен страшенно боявся нашої змови, й зрештою ми справді вдалися до неї.
Вирішили всупереч його волі скликати в Мальвілі збори і скинути його. Проте ми
так і не встигли втілити в життя свій план, бо Колен загинув під час битви з
малочисельною й погано озброєною бандою грабіжників. Мабуть, розраховуючи
повернути нашу повагу, Колен кинувся на них, і в нього впритул вистрелили з
мисливської рушниці.
Після смерті Колена я погодився взяти в свої руки духовну й світську владу в
Мальвілі, знову налагодив дружні зв’язки з Ла-Роком, і через рік Ла-Рок обрав мене своїм єпіскопом.
Жнива 1978 року були гарні, але ще кращі були жнива наступні. Не без труднощів
мені вдалося переконати ла-рокців, що в майбутньому весь хліб буде спільним для
Мальв і ля й Ла-Рока і розподілятиметься відповідно до кількості мешканців. Дві
частини - Ла-Рокові й одна - нам, бо нас було десятеро, а ла-рокців -
двадцятеро. В спокійний час ми багато вигравали від цієї угоди, зважаючи на
родючість грунтів навколо Ла-Рока. Але я наполіг (гадаю, небезпідставно) на
тому, що рівнині більше загрожували навали, ніж нашим пагорбам, і якщо поля
ла-рокців спустошать грабіжники, то ми не дамо їм померти з голоду - вони
одержать дві третини нашого врожаю.
Під час цих переговорів Мейссоньє, який аж занадто захищав ла-рокців, не зробив
мені жодної поступки. Але я поводився терпляче і, як сказав би Емманюель,
“гнучко”. Коли я досяг успіху в цій справі, збори мальвільців палко мене
привітали. “Навіть сам Емманюель не зміг би зробити краще, - сказав Пейссу. -
Пригадуєш, як він виміняв у Фюльбера рушниці на корову?”
Ще за життя Емманюеля в Мальвілі виник справжній культ дитини, коли 1977 року в
нашому замку з’явилася Крістіна Пімон, якій було тоді шість місяців. Ми удочерили її, постійно
гралися з нею, й Крістіна почала на всіх мальвільських жінок казати “мамо”, а
на чоловіків - “тату”.
Коли мене обрали на місце Колена, за згодою зборів, я вирішив узаконити це
мимовільне звертання. Тим більше, що згодом у Мальвілі з’явилося троє інших дітей: М’єтта народила Жерара, Каті - Бріжітту, Аньєса - Марселя, який народився через
чотири місяці після смерті Емманюеля. З цілком очевидних міркувань Аньєса
хотіла дати йому ім’я Емманюеля, але я відрадив її, і на мою пропозицію збори засудили також
намагання знайти фізичну схожість дитини з її батьком.
Переїзд Аньєси Пімон до Мальвіля порушив рівновагу між жіноцтвом. Аньєса не
забарилася скористатися незалежністю, яку їй гарантував Емманюель. Як і Каті,
вона вередувала й кокетувала з тими, хто їх подобався. Але в неї це виходило
краще й вишуканіше. В обіймах Каті почуваєшся так, ніби танцюєш на вулкані,
перед тим як звалитися в його кратер. Аньєса, “ніжна й спокійна, наче весняний
струмок” (слова Емманюеля), спершу приваблює до себе свіжістю, а потім уже
роздмухує в тобі полум’я.
Суперництво цих двох жінок, трохи приглушене під час Емманюелевого правління,
після смерті Мену вилилося у відверту боротьбу за владу. Словесна війна
лютувала цілі тижні, аж поки не перейшла в справжню бійку. Тоді між них
утрутилася М’єтта і в присутності єдиного свідка, отетерілого Пейссу, “всипала перцю їм
обом”.
Коленова тиранія змусила обох суперниць помиритись. Вони об’єдналися проти нього й шпигали його, де тільки могли. На жаль, у цій своїй грі
вони зайшли надто далеко, глузували й з інших товаришів, а після загибелі
Колена зовсім стали непокірними. Довелося докласти багатьох зусиль, щоб
охолодити їхній войовничий запал. Причиною тут, мабуть, була незалежність, яку
ми гарантували їм, хоча, з другого боку, вони навряд чи стали б терпіти, якби
ми загнуздали їх. До всього цього долучалася ще й смерть Емманюеля, якого вони
вважали своїм батьком. Довідавшись, що Аньєса, Каті й М’єтта збираються в М’єттиній кімнаті, я застав їх там, коли вони плакали й молилися біля столу, на
якому, наче на престолі, стояв Емманюелів портрет. Не знаю, чи правильно я
зробив, але я не став їм заважати і вийшов. А незабаром їхній приклад
наслідували й ла-рокські жінки, і зрештою виник справжній культ померлого
Емманюеля, і цей культ став у нас трохи не другою релігією.
Почасти завдяки двом урожайним рокам, а почасти завдяки нашій справедливій
угоді з Ла-Роком, у нас було вдосталь зерна, фуражу, м’яса й молока. 1979 року ми зазнали також лише одного нападу грабіжників, під
час якого й загинув Колен. І далі не послаблюючи своєї пильності, я вирішив
порадитися з Мейссоньє про те, що ми робитимемо за мирного часу, а точніше, в
дні затишшя, яких, мабуть, тепер випадатиме щораз більше.
Спершу ми поговорили про це втрьох, Мейссоньє, Жюдіта і я, відтак скликали
загальні збори, які й затвердили наше рішення.
По суті, перед нами виникло те саме питання, яке поставили собі Мейссоньє й
Емманюель ще тоді, коли ми визволили Ла-Рок від Фюльберової тиранії. Крім
невеличкої бібліотеки в Мальвілї, до наших послуг була також бібліотека з
ла-рокського замку, що нараховувала багато наукових праць, бо пан Лормйо
навчався свого часу в політехнічному інституті. Ми постали перед вибором: чи
нам, скориставшись цими скарбами і своїми власними скромними знаннями,
заходитись виготовляти знаряддя, щоб полегшити собі працю, й зброю, щоб
захистити своє життя, а чи, знаючи з гіркого досвіду всю небезпеку, яку криє в
собі техніка, раз і назавжди оголосити поза законом науковий прогрес і машинне
виробництво?
Я гадаю, що ми обрали б другу частину цієї альтернативи, якби мали певність, що
інші угруповання людей, котрі вціліли у Франції або в інших країнах, не оберуть
першу. Де гарантія, що ці угруповання, маючи велику технічну перевагу над нами,
не захочуть поневолити нас?
Отже, ми висловилися за науку, але без будь-якого оптимізму, бо знали, що певні
сили знову зможуть її використати нам на шкоду.
На загальних зборах мешканців Ла-Рока й Мальвіля, на яких обговорювалася ця
проблема, Фабрелятр, якого ла-рокці призначили комірником, звернув увагу на той
факт, що почали вичерпуватися патрони до рушниць моделі 36 і що ці рушниці
будуть нам ні до чого, коли ми вистрелимо останній патрон. Мейссоньє на це
відповів, що в нас є можливість виготовляти чорний порох: у нашому районі є
стара вугільна шахта, ми роздобудемо сірки, бо тут були сірчані води. Щодо
металу, то його аж занадто багато в Фабрелятровому магазині залізних товарів і
колишній Коленовій майстерні. Залишається тільки розв’язати проблему литва, але це не так уже й складно.
Зрештою 18 серпня 1980 року на загальних зборах було ухвалено почати
експерименти над виготовленням патронів до рушниць моделі 36.
Відтоді минув рік, і нині я можу цілком певно сказати, що результати
перевершили всі наші сподівання, й ми поставили перед собою в галузі оборони
набагато складніші завдання. Тепер ми можемо з надією дивитися в майбутнє.