характерна половинчастість. З ним ми проведемо воду до Мальжака, почепимо
електричні лампочки на перехресті вулиць, подбаємо про футбольний майданчик для
молоді й водокачку на Рюнах, щоб хлібороби мали змогу поливати тютюн і
кукурудзу.
Саме ці плани найдужче обурювали пана Поля. Він дотримувався міської концепції
в політиці й таємно плекав у собі центристські погляди. Стояти однією ногою в
кожному таборі: обиратися лівими силами й бути в блоці з правими. Але в
Мальжаку ми не були настільки зіпсовані.
Пан Поля сидів навпроти мене, й, поки точилися дебати, я розглядав його. В
нього карамелевого кольору обличчя, кирпатий ніс. Язик здавався завеликий для
його рота: він щоразу з’являвся між повними губами, калічив йому вимову й примушував безперестанку
попльовувати. Глибокі зморшки навколо рота свідчили про погане травлення
шлунка, а з-під білого комірця виглядала жилава потилиця, вкрита червоними
маленькими фурункулами. Коли я відвів погляд, мені спало на думку, що в нього
знову з’являться інші такі фурункули.
Водночас я відчув до нього якусь жалість. Я помітив, що такі жовтуваті,
диспепсичні й вугруваті люди ніколи в житті не бувають щасливі. Вони стають у
позу честолюбства, цебто присвячують себе не тій справі, яка приносить їм
задоволення, а тій, яку інші вважають важливою.
Є люди, яких не варто слухати, досить подивитися на них. Колен іскриться, як
добре вино. Пан Поля схожий на слимака. Мейссонье належав до тих дійових і
дисциплінованих хлопців, які становлять головну силу армій і політичних партій.
Пейссу, незважаючи на його незграбну зовнішність, наче дівчина. Зараз, до речі,
він зовсім не боявся. Відкинувся на спинку стільця стилю Людовіка XIII, і я,
зиркнувши на нього саме тоді, коли він длубався великим пальцем у носі,
зрозумів, що він надто занудьгував, а дискусія зайшла в безвихідь.
Я мимохіть уловив кілька слів, що підтвердили це.
- Все ж таки треба щось робити, - промовив я. - Ми не можемо не реагувати на
це. Хочу подати вам одну пропозицію, яку поставлю на голосування. - Я зробив
невеличку паузу й провадив далі: - Пропоную написати листа мерові. Цього листа
я вже приготував і з вашого дозволу зараз прочитаю його.
І негайно, не чекаючи дозволу, якого просив, дістав з кишені текст листа й
прочитав його.
- Ні! Ні! - вигукнув тремтячим голосом пан Поля, замахавши перед собою обома
руками. - Не треба листа! Ие треба! Я цілком проти такого способу!
Він бризкав слиною, заїкався, вкрай розгнівався. Очевидно, послання, особливо
спрямоване проти мера, коли б він його підписав, могло тяжко обернутися проти
нього.
І тоді пан Поля повів півторагодинну битву за відступ назад, наприкінці якої,
вдавшись до юридичної процедури, попрохав відкласти наші дебати. Я нагайно
запропонував проголосувати за цей конкретний пункт. Пан Поля висунув вимогу
спершу поставити на голосування доцільність голосування. Він обидва рази
програв.
- Ну, пане Поля, - мовив я примирливим тоном, - з якими пунктами з цього тексту
ви не погоджуєтеся?
Він запротестував. Бачте, я його підштовхував! Хапав його за горло! Це -
насильство!
- І потім, - додав він, - я не можу вам сказати цього так одразу! Цей текст
надто довгий, його треба ще раз прочитати!
- Ось вам копія, - мовив я, простягнувши йому через стіл копію листа до мера.
Цей аркушик був жовтий, і я, збуджений дискусією, якусь мить думав про
Біргітту.
Пан Поля вмів чудово грати.
- Ні, ні! - заперечував він, хитаючи головою й навіть плечима, але все ж таки
потягнувся до листа. І сказав роздратованим тоном: - До речі, я не прихильник
заздалегідь заготовлених текстів.
- У цьому тексті, - сказав я ввічливо, - викладені думки, що їх ми обговорювали
сто разів. Він зрозумілий, конкретний, стриманий, і в, ньому нема нічогісінько
нового. Не розумію, що вам не подобається в тексті.
- Я не сказав, що він мені не подобається, - мовив пан Поля у відчаї. - В
цілому я згоден...
- Е, тоді голосуйте! - вигукнув Мейссонье. Пан Поля поставився з презирством до
його слів.
- Та що ви, пане Поля, - втрутився я, люб’язно посміхнувшись, - невже не бажаєте сказати нам, у чому ви пе згодні з нами?
- Але не зараз, не в цю хвилину! - відповів пан Поля, зиркнувши на свого
наручного годинника. - Панове, - повів він далі тремтячим голосом, - ви твердо
вирішили вчинити насильство над моїм сумлінням. Що ж, у такому разі мушу
попередити вас, що ви не отримаєте мого голосу.
Запала мовчанка.