- Що ж, голосуймо, - озвався Колен. - Я - “за”.
- “За”, - сказав Мейссоньє.
- “За”, - озвався Пейссу.
- “За”, - докинув я.
Ми подивилися на пана Поля. Він був жовтий і роздратований. Зціпивши зуби,
промовив:
- Я не голосую.
Дебелий Пейссу зміряв його поглядом, широко роззявивши рота, відтак обернувся
до мене й, витріщивши очі, запитав:
- Що це означає - “не голосую”?
- Дуже просто, я відмовляюся голосувати, - з досадою сказав пан Поля.
- А хіба він має право так поводитись? - спитав мене Пейссу, отетерівши; слово
“він” вимовив так, ніби пана Поля більше не було тут.
Я схилив голову.
- Це беззастережне право пана Поля.
- На мою думку, - озвався Пейссу перегодя, - відмовитися голосувати або
голосувати проти - це одне й те саме.
- Зовсім ні! Ніскілечки! - жваво заперечив пан Поля. - Не плутайте. Я не проти
цього тексту. Але відмовляюся голосувати за нього, бо вважаю, що мені не дали
часу його обміркувати.
Пейссу повільно обернув голову до пана Поля й мовчки замислено подивився на
нього.
- Все ж таки, - сказав він, - ви не “за”. Інакше ви голосували б “за”.
- Я ні “за”, ні “проти”, - мовив пан Поля й від хвилювання ще більше став
бризкати слиною. - Я просто відмовляюся голосувати. А це зовсім інша річ.
Пейссу обмірковував цю відповідь, втупившись сповненими подиву сірими очима в
пана Поля. Мейссоньє засовався на стільці, мовби збирався підвестися й
заговорити, одначе я моргнув йому, щоб він не ворушився. Я слухав. Колен також.
Мейссоньє наслідував наш приклад. Ми чекали, що воно буде далі. І те “воно” не
забарилося.
- Я не втямлю однієї речі, - повільно сказав Пейссу. - Чого ви прийшли сюди,
якщо ви ні “за”, ні “проти”?
Пан Поля зблід і підвівся.
- Коли моя присутність вам не подобається, я можу піти собі геть, - відповів
він не дуже виразно, ніби його душив власний язик.
Я також підвівся.
- Та ні, що ви, пане Поля, Пейссу не хотів сказати щось таке...
Я говорив таким тоном добрих п’ять хвилин, намагаючись розрядити атмосферу. Однак помітив, що пан Поля,
відповідаючи мені так само, склав учетверо копію листа мерові й сховав собі до
кишені. Я одразу ж сказав, що ця копія знадобиться для моїх “архівів”. Якусь
хвилину він вагався, потім дістав з кишені папір і, криво посміхнувшись,
повернув його мені. Ця його кисла усмішка мені тільки й запам’яталася.
Коли пан Поля пішов, я мовчки провів друзів до паркінгу, що перед першою
огорожею. Можливо, тривала дискусія зморила мене, бо на якусь мить відчув
цілковиту немічність. Все це, по суті, було маленькою, просто крихітною
історійкою. Такою ж крихітною історійкою були муніципальні вибори, що так
захопили наших земляків на початку 1977 року. Не менш сміховинними, очевидно,
були й проблеми, які тоді хвилювали наш уряд й створювали в нього ілюзію, ніби
він піклувався про нашу долю.
В невеличкому паркінгу перед Мальвілем трапилася пригода з нашою технікою.
Коленів “рено” відмовився їхати. Колен не хвилину розгубився. Він мав їхати по
дружину й двох дітей до головного міста департаменту, куди о 14 годині 52
хвилини прибував швидкий поїзд. А була неділя, жоден власник гаража не міг
полагодити автомобіль, часу залишалося лише стільки, щоб устигнути здолати
шістдесят кілометрів, які відділяли нас од міста Відбулася коротка розмова.
Зрештою, я сів у своє авто й повіз Колена на вокзал.
Я зупиняюся, перечитую фразу, яку щойно написав, і мене щось ніби приголомшує.
О, звісно, в ній немає нічогісінько такого, що могло б здивувати. “Я сів у своє
авто й повіз Колена на вокзал”. Що може бути простішого? Однак, перечитавши її,
відчуваю жахливий злам. Авто, вокзал: злам саме в цих двох словах, що поділили
навпіл наше життя. Справді ж, рів, який відділяє одну від одної половини нашого
існування, настільки глибокий, що я зовсім не в змозі повірити, що міг - до
події - зробити послідовно ці дивні речі: вивести своє авто з гаража,
зупинитися на станції обслуговування, щоб набрати бензину, відвезти друга на
вокзал, повернутися під вечір додому, здолавши за дві години сто двадцять п’ять кілометрів, і це цілком надійним шляхом, і мені не загрожувала ніяка
небезпека, крім швидкості автомобіля, за кермом якого я сидів. Яким далеким це
мені здається! І яким чудовим був той світ, в якому ми могли все те робити!
Дякуючи богу, я не думаю про це ніколи. Хіба що мимохіть під час якогось
спомину. Або коли, як цього разу, затримуюся на описі “попереднього світу”,
такого надійного, лагідного, дитинного.