* * *
О восьмій годині я пішов по пошту до надбрамної башти, де мешкали Мену й Момо.
Як і кожного ранку, я застав там листоношу Будно, вродливого кучерявого
молодика, який уже трохи розчервонівся й сп’янів від вина, що ним його частували від ферми до ферми. Він сидів за столом на
кухні й пив моє вино, а побачивши мене, злегка підвівся, щоб привітатися. Я
сказав йому, іцоб він не вставав, узяв зі столу свої листи, а Мену дістала зі
стінної шафи склянку й налила вина для мене. Як і завжди, я відмовився, а щоб
“воно не пропало”, Мену випила його сама.
Захмелівши, Мену повела мову про серйозні речі. “Емманюелю, все ж таки треба
було б сьогодні вранці націдити вина, бо незабаром воно в нас скінчиться”. Я
нетерпляче знизав плечима. “Ходімо зараз же, - мовив я - о десятій годині маю
вирушати з Жерменом до Ла-Рока”. - “Що ж, я йду собі”, - озвався Будно, поважно
підводячись. Я знов уявляю собі його смолянисте кучеряве волосся, широку
посмішку й веселі очі, коли вдруге він подає мені руку. Будно міцно стоїть на
ногах, вино булькоче в його животі. Він радий бачити стільки людей кожного
ранку й їздити в маленькому жовтому автомобілі ПТТ [4 Пошта, телеграф, телефон. Відомство зв’язку у Франції. (Примітка перекладача).], стискаючи сигарету в зубах і зручно сидячи на подушці сидіння: гарне ремесло
для вродливого молодика, який має освіту й не “помиляється”, коли виплачує
поштові перекази, а одного дня, коли піде на пенсію, “скористається” з цього.
Відтак він круто обертається на закаблуках, і я бачу його широкі плечі в отворі
низеньких дверей.
Пізніше нам удалося розпізнати той жовтий автомобільчик “2-CV”, погнутий і
обгорілий. Однак від Будно не лишилося жодного сліду, нічогісінько, ані
кісточки.
Я пішов до своєї кімнати, щоб одягти пуловер і зателефонувати Жермену на ферму