“Сім буків”. Попередив його, що прийду по нього не раніш, як о пів на
одинадцяту, щоб разом вирушити до Ла-Рока. Вийшовши з головної башти, в дворі
за другою огорожею я зустрів Мену й порадив їй одягтися тепліше, бо в льоху
холодпувато. “О, - озвалася вона, - мені не холодно. Хіба що Момо”. Поки вона
говорила, я дивився на неї згори, міряючи очима всю її постать. І цієї миті
мене вразила одна безглузда деталь у її зовнішності. Вона була вдягнена в якусь
робочу блузу, що світилася дірками, й під самісіньким квадратним вирізом
декольте цієї блузи я помітив навіть шкіру, що визирала з-за цілої низки
англійських шпильок. Пригадую, що з подивом запитав себе, навіщо вони там, до
якого нижнього одягу вони прищеплені, звісно, не могли вони підтримувати їй,
бідоласі, ліфик? “Але ти також, Мену, - мовив я, втупившись очима в шпильки, -
вдягни пуловер. У льоху холодно, не варто простуджуватися”. - “Ні, ні, мені не
холодно”, - відказала Мену суворо чи пихато, сам не можу визначити.
З досить поганим настроєм я прилаштовую лійку-пістолет і сідаю на табуреті за
двадцять кроків від Мену. Адже льох величезний, “більший, ніж крите шкільне
подвір’я”. Він освітлюється електричними лампами, що їх я замаскував у нішах, а в разі
якогось пошкодження - великими свічками, що їх повстромляв у бра. Тут не надто
сухо й не так уже вогко, температура взимку й улітку однакова - тринадцять
градусів тепла, про що свідчить настінний термометр над краном. “Чудовий
холодильник, - мовить Мену, - в ньому добре зберігаються наші консерви та
почеплені під стелею ковбаси”.
Біля крана Мену порозкладала своє “знаряддя”: машинку для миття пляшок,
прикріплену до бачка, в який подавалася вода з крана, підставку для сушіння
посуду й автоматичний закорковувач. Вона цілком захопилася працею, настрій у
неї зовсім не такий, як у мене. Для Мену, хоч ішла вона дуже мало, цідити вино
- священний ритуал, справжнє свято, ствердження нашого достатку, провісник
майбутніх веселощів. Для мене ж - це справжнє” ярмо. Ярмо, з якого не можу
вивільнитися. Для цієї справи досить було б і двох осіб: одна могла б цідити, а
друга закорковувати; проте ні для першої, ні для другої операції Момо не
годиться. Якщо він цідить, то ще до того, як вино має дотекти, встромляє шланг
собі в рот, а потім уже опускає його в шийку літрової пляшки. Якщо ж він
закорковує, то відсьорбує ковток з кожної пляшки, перш ніж її закоркувати.
Отже, я ціджу, Мену закорковує, а Момо носить до мене порожні й до неї
наповнені вином пляшки. Навіть і тепер виникають сутички. Час од часу чую, як
Мену бурмоче: “Момо, хочеш одержати потиличника?” Мені не треба підводити
голову, бо й так знаю, що Момо похапцем кладе надпиті пляшки в дротяні кошики.
Знаю, бо тої ж миті він обурено вигукує: “Я нічо не зло!” (“Я нічого не
зробив!”).
Коли я ціджу, то вино наливається в пляшку так швидко, що слід бути дуже
пильним. Хоч як дивно, але ручна праця, навіть така машинальна, заважає думати
про щось важливе. Правда, сонна мелодія, яка лине з транзистора, що його Момо
тримає на ремінці через плече (недавній і дуже невдалий подарунок Мену), не
допомагає зосередитись.
Потроху в мене розвіюється поганий настрій, одначе я не дуже захоплююся цією
працею. Цідити вино - справа не така вже й приємна, хіба що для Момо. Але ж
треба це зробити. Вино ж бо моє. Я пишався ним, радо мені працювалося з Мену,
проте водночас мене дратували витівки Момо та його музика. Одне слово, то були
звичайні, як і щодня, хвилини мого життя.
Хтось гучно закалатав у двері, наче в Шекспірових трагедіях, і в супроводі
Колена та дебелого Пейссу ввійшов трохи вже заспокоєний Мейссоньє - я одразу
помітив це.
- Ми тебе всюди шукали, - мовив він, ступаючи до мене в глибину льоху в
супроводі двох товаришів.
Я з досадою завважив, що він залишив відчиненими обоє дверей склепистого
коридора, який вів до льоху.
- Ну й заховався ж ти. На щастя, ми зустріли Тома, який сказав нам, де ти.
- Тобто як? - вигукнув я, подаючи йому через плече ліву руку, не спускаючи очей
з пляшки, в яку лилося вино, - Хіба Тома ще не поїхав?
- Ні, він сидів на осонні на сходах головної башти й читав свої карти.
Мейссонье говорив з приязню в голосі, бо з пошаною ставився до молодика, який
витрачав стільки часу на вивчення свого кременю.
- Моє шанування, пане Конт, - озвався Колен.
Він так звертався до мене відтоді, як я купив Мальвіль, і це його розважало.