Я зиркаю на Мейссоньє й знову починаю переливати вино.
В Мальжаку 1970 року, коли я пішов з посади директора школи, щоб продовжити
дядькову справу, мене мали за вельми нерозсудливу людину. А коли купив
Мальвіль, то просто подейкували, що Емманюель, незважаючи на його освіту, такий
же божевільний, як і його дядько. Але ж шістдесят п’ять гектарів непрохідних хащів перетворилися на буйні луки. Але ж навколо
Мальвіля пересаджено новий виноградник, і він дає чудове вино. Але ж нереді
мною відкрилася можливість заробляти “сотні й тисячі”, коли пущу відвідувачів
до замку. Й особливо те, що я повернувся до мальжакської ортодоксальності:
знову накупив собі корів. За шість років, на думку громадськості мого села, я
швидко підвищив свій життєвий і культурний рівень. З божевільного став
розумником. І таким розумником, який чудово веде свої справи, то чому б йому не
повести так само справи й комуни?
Одне слово, Мальжак помилявся двічі: тоді, коли мав мене за божевільного, і
тоді, коли волів мені довірити мерію. Бо я не був би добрим мером, це зовсім
мене не цікавило. А доброго мера Мальжак, як і завжди засліплений, мав у себе
перед самісіньким носом і не бачив його.
Залишивши обоє дверей відчиненими, з’явився Момо, несучи не три, а шість склянок - доказ того, що він не забув і про
себе. Всі шість склянок були вставлені одна в одну, а у верхню Момо встромив
свої брудні пальці. Я підвівся.
- Дай мені їх, - мовив я, забираючи в нього склянки.
Почавши з нього, дав йому забруднену склянку.
Я відкоркував пляшку з вином врожаю 1975 року, - на мою думку, воно було
найкраще, - і наливав по колу, вислуховуючи звичні відмовляння й заперечення.
Коли закінчував наливати, ввійшов Тома, який, звичайно, старанно причинив за
собою двері й ступив уперед без жодної усмішки, як ніколи схожий на грецьку
статую, яку вдягли в шолом мотоцикліста й чорний дощовик.
- Візьми випий, - сказав я, подаючи йому свою склянку.
- Ні, дякую, - відповів Тома, - я не п’ю вранці.
- Добридень вам ще раз, - озвався дебелий Пейссу, ввічливо посміхаючись.
А що Тома дивився на нього, не відповідаючи ні на його посмішку, ні на
привітання, той зніяковіло додав:
- Сьогодні ми вже бачилися.
- Двадцять хвилин тому, - відповів Тома з незворушним обличчям.
Цілком очевидно, він не бачив необхідності вітатися вдруге, бо вже вітався з
Пейссу.
- Я прийшов попередити тебе, - мовив Тома, дивлячись на мене. - Сьогодні я не
прийду обідати.
- Та вимкни ж бодай на хвилину свою музику! - гримнув я на Момо. - Як же ти нам
набрид!
- Чуєш, що тобі каже Еммашоель? - гнівно крикнула Мену.
Момо відстрибнув за кілька кроків, полохливо стискаючи під лівою рукою
транзистора й анітрохи но зменшуючи сили звуку.
- І спало тобі на думку купити йому таке на різдво! - сказав я Мену.
- Нещасний він, - відказала вона, негайно ставши на бік Момо. - Йому хоч трохи
веселіше, коли він вичищає твої конюшні!
Я мовчки глянув на неї. Відтак посміхнувся, трохи насупивши борви, що,
сподіваюся, віддавало належне Мену, але й оберігало мій авторитет.
- Я казав тобі, що не прийду сьогодні обідати, - нагадав Тома.
- Домовилися, - відповів я й звернувся місцевою говіркою до Мейссоньє: - Годі,
не журися вже тими виборами, знайдемо ж якийсь засіб, щоб нейтралізувати Поля.
У моїй пам’яті все на якусь мить застигло, наче сценка в музеї Гревена, де історичні особи
назавжди завмерли в невимушених позах. Посередині Мейссоньє, Колен, дебелий
Пейссу й я зі склянками в руках, з розпашілими обличчями, всі троє вельми
заклопотані майбутнім одного села з населенням 412 жителів на планеті, яка
нараховує чотири мільярди людських істот.
Тома, одвернувшись від нас, віддаляється великими кроками від гурту. Між Тома і
нами стоїть Момо, він дивиться на мене з викликом, тримаючи в одній руці
склянку, випиту до половини, а в другій - транзистор, з якого й досі лине
якийсь безглуздий верескливий шлягер. Поряд з ним, наче охоронець, маленька
Мену, зморщена, наче засушене яблуко, але очі в неї все ще палають радістю за
свою перемогу наді мною.
Нарешті навколо нас і над нами цей велетенський льох і його ребристе склепіння,
освітлене знизу, від якого відбивається проміння і, пом’якшуючись, падає нам на голови.
Кінець світу, або радше кінець світу, в якому ми жили досі, почався в
найпростіший і якнайменш драматичний спосіб. Погасло електричне світло. Коли
запала темрява, десь пролунав сміх, хтось сказав: “Якесь пошкодження”. Двічі