клацнула й спалахнула запальничка, освітивши обличчя Тома. “Хочеш засвітити
свічки? - запитав я, наблизившись до нього. - Краще дай мені твою запальничку,
я засвічу сам. Я знаю, де бра”. - “А я все ж таки знайшов свій рот”, - каже
Пейссу. А хтось, мабуть Колен, озивається півголосом, сміючись: “Він досить
великий для цього”. Полум’я запальнички мерехтить переді мною, я проходжу повз Момо й завважую, що його
транзистор більше ие реве, але шкала все ще світиться. Засвічую чотири свічки
на двох бра, й після темряви світло здається нам досить яскравим, хоч більша
частина льоху так і залишилася в напівпітьмі. Бра прилаштовані до стіни надто
низько, щоб зберегти малюнок склепіння, і наші тіні на ньому здавалися
гігантськими та покривленими. Я віддав запальничку Тома, той сховав її в кишеню
свого дощовика й попростував до дверей.
- Нарешті ти вимкнув свою штучку! - звернувся я до Момо.
- Нічо не мкнув, - промовив Момо, з докором дивлячись на мене, мовби я наврочив
щось на його транзистор. - Не плацу білсе!
- Він більше не працює! - обурено вигукнула Мену. - Новісінький транзистор!
Вчора я навіть поміняла батареї в Ла-Році!
- Справді дивно, - озвався Тома, повертаючись до нас. Його обличчя знову залило
світло. - Але ж він щойно працював! - І докинув: - А ти не виймав батареї?
- Ні, ні, - мовив Момо.
- Дай-но я на нього подивлюся, - сказав Тома, кидаючи свої карти на табурет.
Я сподівався побачити, як Момо вчепиться у свій транзистор, але він віддав його
негайно з виглядом стурбованої матері, яка віддає лікареві хворе немовля. Тома
загасив шкалу, відтак знову засвітив, увімкнув звук на всю потужність і
повільно повів стрілку вздовж позначок радіостанцій. Щось пронизливо
потріскувало, але жодного людського звуку не було чути.
- Коли погасло світло, ти його опустив на землю? Ти вдарив ним?
Момо заперечливо похитав головою. Тома дістав з кишені червоного ножика й
найменшим вістрям викрутив гвинтики кришки. Знявши кришку, підніс транзистор до
бра й роздивився його.
- Не бачу ніяких пошкоджень, - сказав він, - На мій погляд, тут усе гаразд.
Він закрутив гвинтики один за одним, а я подумав, що він зараз віддасть
транзистора Момо й піде геть, але Тома не зробив цього. Він начебто прикипів до
землі, обличчя в нього було заклопотане, й лише водив стрілкою транзистора
вздовж позначок радіостанцій.
Ми всі семеро мовчали, прислухалися, якщо можна так висловитися, до мовчання
транзистора, коли раптом долинув шум, що його й охарактеризувати не зумію, хіба
що за допомогою порівняння, яке здається мені сміховинним: гуркіт грому, стукіт
пневматичних молотів, завивання сирен, постріли літаків, що долають звуковий
бар’єр, шалений гул локомотивів. У всякому разі, щось схоже на грюкання, брязкіт і
пронизливий свист щонайвищої гостроти й щонайнижчого звучання, злите в один
звук, який неможливо сприйняти. Не знаю, чи шум, коли він досягає такого
найвищого ступеня, здатний убивати. Гадаю, що він таки вбивав би, коли б тривав
довше. Я затулив у розпачі руками вуха, опустився вниз, скоцюрбився й відчув,
що весь тремчу. Цей конвульсивний трепет, я певен, був чисто психологічною
реакцією на силу оглушливого шуму. Бо в ту хвилину мене ще не почав брати
страх. Я просто сторопів. Не подумав навіть, що цей гуркіт, мабуть, страхітливо
великий, бо він долинув до мене через двометрову товщу стін і один поверх
підземелля.
Я вхопився руками за скроні й увесь тремтів, мені здавалося, що зараз моя
голова розвалиться. Водночас в мозку мені засіла безглузда думка. Я запитував
себе з обуренням, хто перекинув мою склянку, що тепер лежала за два метри від
мене. Я запитував себе також, чому Момо розпростерся долілиць на кахлях,
упершись обличчям у землю й поклавши руки на потилицю, й чому Мену, яка торсала
його за плечі, роззявила так широко рота, але не було чути жодного звуку.
Я говорив “гуркіт, оглушливий шум, грім”, але нічого не сказав про тривалість
цього шуму. Він припинився за якусь мить, одразу. Гадаю, що він тривав кілька
секунд. Я помітив це, коли перестав тремтіти й коли Колен, який сидів на
долівці праворуч від мене, сказав мені щось на вухо, в чому я розрізнив лише
слово “шум”. Водночас почув жалібне скиглення. То скиглив Момо.
Я відірвав обережно руки від закладених вух, і скиглення стало гучнішим,
злившись із доріканнями, що їх кидала місцевою говіркою Мену. Відтак скиглення
припинилося, Мепу замовкла, й після незвичного гуркоту, що так раптово звалився