на нас, у льоху запала тиша, така глибока, дивна й болісна, що мені забаглося
заволати. Здавалося, що досі я опирався на цей шум і тепер, коли він
припинився, мовби повис у порожнечі. Водночас я відчував, що не в змозі
поворухнутися й поле мого зору звузилося: крім Мену й Момо, що розпростерлися
переді мною, не бачив більше нікого, навіть Колена, хоч той пізніше запевняв
мене, що й не ворухнувся з місця.
Мене опосів страх. Я душився й заливався потом. Скинув, а скорше здер із себе
пуловер з відкритим комірцем, що його вдягнув, коли йшов до льоху. Однак майже
не відчував полегкості. Піт рясно виступав у мене на чолі й котився по щоках,
під пахвами й по хребті. Мене мучила спрага, губи пересохли, й язик прилип до
піднебіння. По якійсь хвилі помітив, що я роззявив рота й важко хекаю, мовби
собака, - швидкими короткими видихами, але ніяк не можу позбутися враження,
ніби я задихаюсь. Водночас мене охопила страшенна втома, й, сівши долі та
зіпершись плечима на якусь бочку, я відчув, що мені несила ні розмовляти, ні
навіть ворухнутися.
Ніхто не промовив ані слова. Тепер у льоху було тихо, як у могилі, й, крім
важкого сапання, не чути було більше нічого. Я побачив нарешті своїх приятелів,
але то була зворушлива кратинка, і я відчув таку немічність і нудоту, мовби
починав непритомніти. Я заплющив очі. Здавалося, не мав сили й озирнутися
навколо себе. Ні про що не думав, не ставив собі ніяких запитань, і навіть не
цікавило мене, чому я задихався. Нерухомий, скоцюрбившись у своєму кутку, наче
тварина в агонії, важко хекав, вбирав у себе повітря й відчував цілковите
безсилля. Я був певен, що скоро помру.
В полі мого зору з’явилося обличчя Тома й потроху вималювалося виразніше. Тома був до пояса голий,
блідий, увесь спітнілий. Він вимовив одним подихом: “Роздягнися”. Я здивувався,
що раніше не подумав про це. Скинув верхню й спідню сорочки. Мені допоміг Тома.
На щастя, я не був у кавалерійських чоботях, бо ж навіть з його допомогою не
скинув би їх. Найменший порух мене виснажував. Тричі я брався скидати штани н
скинув їх тільки завдяки Тома. Він знову наблизив рота до мого вуха, і я
почув:
- Термометр... над краном... сімдесят градусів.
Я почув це цілком виразно, але перечекав якусь хвильку, доки збагнув: він
констатував лише те, що термометр, почеплений над краном, показував температуру
в льоху - вона підскочила з плюс тринадцяти до плюс сімдесяти градусів.
Здавалося, що мені полегшало. Я помирав не від якоїсь незрозумілої хвороби, я
помирав од спеки. Але я ще не подумав про те, що температура може піднятися
вище й стати смертельною. Нічого з мого попереднього досвіду не могло навіяти
мені думки про те, що можна загинути від спеки в льоху.
Мені вдалося стати на коліна й ціною великих зусиль доповзти до цебра, в який
стікала вода з машинки для миття пляшок. Вхопився обома руками за цебер, і
серце закалатало в моїх грудях, в очах потьмарилося, потім мені вдалося
підвестися і занурити в воду руки й голову. Вона викликала в мене приємне
відчуття прохолоди, це означало, що вона ще не встигла досягти температури
навколишнього середовища. Я тримав голову у воді так довго, що міг би й
утопитися, якби мої руки не намацали дно цебра, від якого я відштовхнувся й
випірнув. Я помітив, що нахлебтався цієї брудної води, яка натекла в цебер з
машинки для миття пляшок. Потім мені вдалося випростатися й виразно побачити
приятелів. Крім Колена, який, либонь, почув, що мені казав Тома, всі були ще
вдягнені. Момо, річ незвичайна, мав на собі ще светр. Він розпростерся,
знесилено поклавши голову на коліна Мену. Вона ж сама зіперлася на бочку, очі в
неї були заплющені, обличчя бліде, як у мерця, Мейссоньє дивився на мене очима,
в яких відбилися відчай і немічність. Я здогадався, він бачив, як я пив воду,
йому також хотілося пити, але бракувало сили доповзти до цебра.
Я сказав:
- Скиньте з себе одяг.
Хотів говорити поважно, але мене здивував мій голос. Він був тонкий,
приглушений, кволий. Я докинув з безглуздою чемністю:
- Прошу вас.
Пейссу навіть не ворухнувся. Мену розплющила очі ті докладала зусиль, щоб зняти
з Момо светр, але не зуміла підвести свого сина й, обливаючись потом, знову
звалилася на бочку. Вона розтуляла й стуляла рот, мов риба, що задихається.
Мейссоньє глянув на мене, й пальці його стали розстібати сорочку, але так
повільно, що я подумав: він ніколи не розстебне її до кінця.