Я ж опустився на землю біля цебра, важко дихаючи, але очима втупився в очі
Мейссоньє й вирішив допомогти йому, якщо в мене вистачить сили. Зіпершись на
лікоть, я натрапив на один з дротяних кошиків на шість гнізд, з яким недавно
снував від мене до матері Момо. Нарахував там шість пляшок. Мій мозок працював
так погано, що довелося двічі лічити. Вхопив найближчу від мене. Вона видалася
надто важкою. З величезним зусиллям підніс її до губ і пив, дивуючись, що я
надудлився брудної води в той час, як навколо мене стільки вина. Рідина була
тепла й ядуча. Вихлебтав я майже півпляшки. Піт так рясно котився мені з чола,
що мої густі брови не спроможні були затримати його. Він безперестанку заливав
очі й засліплював мене. Я відчув, що до мене повернулося трохи сил, й поповз до
Мейссоньє, не навкарачки, а лівим боком, тримаючи в правій руці недопиту
пляшку.
Кахлі піді мною були гарячі. Зупинився, щоб перевести віддих, рясний піт
заливав мені обличчя й усе тіло, ніби я щойно вийшов з лазні. Відкинув голову
назад, щоб піт не засліплював очі, й побачив над собою ребристе склепіння. Я
погано бачив його, бо світло від свічок було слабке, але склалося враження, що
склепіння випромінювало стільки тепла, мовби його розпекли до білого. Й тоді,
розгубившись, задихаючись і побачивши, як на розпечені кахлі з мене капають
краплини поту, я подумав, що нас зачинили в цьому льоху, наче курчат у печі,
коли їх підсмажують і на них здувається шкіра та вилискує розтоплений жир.
Навіть у ту хвилину, коли я цілком правильно оцінив становище, я почувався так,
мовби дивився на якусь картину; моє мислення було настільки паралізоване, що й
на мить не уявляв собі, що коїлося надворі. Навпаки, якби в мене вистачило сил
відчинити двоє дверей до склепистих коридорчиків, піднятися сходами й вийти
надвір, то я зробив би це, бувши певним, що знайду там прохолоду, як і годину
тому.
Я доповз до Мейссоньє, подав йому пляшку, але помітив, що він не в змозі
втримати її. Тоді я встромив шийку пляшки між його пересохлі губи. Спершу
чимало вина розлилося, але тільки-но його рот зволожився, губи чимдуж обхопили
шийку пляшки, й він став ковтати швидше; я відчув велику полегкість, побачивши,
що пляшка порожніє, бо, щоб утримати її біля його рота, потрібні були неабиякі
зусилля, і я ледве спромігся покласти її на землю, коли він скінчив пити. Тоді
Мейссоньє мовчки повернув до мене голову, але з такою жалісливою й водночас
дитинною вдячністю, що я, незважаючи на безсилля, в якому опинився, розчулився
до сліз. Воднораз той факт, що я допоміг йому, додав мені сили. І я допоміг
йому роздягнутися. Відтак підсунув одяг під нього й під себе, щоб захиститися
від розпечених кахлів, і, зіпершись головою поряд з ним на бочку, я, мабуть,
знепритомнів на якусь хвилину, бо раптом запитав себе, де перебуваю, що роблю
тут. Усе переді мною потьмарилося й розпливлося, я здогадався, що мене
засліплює піт. Ціною неабияких зусиль провів рукою собі по очах, але ще якусь
мить темрява не розсіювалася: мені бракувало навіть сил зосередитися.
Коли мені знову розвиднілося в очах, я побачив Колена й Тома, які вовтузилися
біля Пейссу, щоб роздягти та напоїти його, і, силоміць повернувши голову
праворуч, помітив Момо та його матір, що сиділи голісінькі пліч-о-пліч, мов ті
скелети доісторичного періоду, що їх викопують з могил. Я запитав себе, звідки
в неї взялися сили, щоб самій роздягтися й, особливо, роздягти сина, та тут же
перестав думати про це, бо в мене раптом з’явився намір, що вимагав напруження всіх моїх сил: доповзти до цебра й пірнути
в нього. Яким чином я здійснив свій намір, не знаю, бо кахлі були розпечені, а
коли опинився біля цебра, то безнадійно намагався підвестися, опираючись
долонею лівої руки на стіну, але негайно одірвав її, бо мені здалося, що я
торкнувся металевої плитки, розпеченої до червоного. Однак я, мабуть, таки
домігся успіху, бо сидів у воді, підборіддям спираючись на коліна, що правили
за підпорки моїй голові, бо тільки вона була на поверхні. Згадуючи все це
пізніше, був певен, що то була найгарячігда лазня, в якій я будь-коли купався,
але тієї миті відчував приємну прохолоду. Пам’ятаю, що багато разів пив ту воду. Припускаю, що, мабуть, я таки задрімав, бо
прокинувся раптово, рвучко підстрибнувши, коли побачив, як відчинилися двері й
до льоху ввійшов якийсь чоловік.
Я дивлюся на нього. Він ступає два кроки вперед і стоїть, погойдуючись. Голий.
У нього зникли брови й волосся, тіло також червоне й одутле, мовби його щойно
вийняли з окропу, й особливо жахним видається мені те, що воно все
потріскалося. Та, незважаючи на це, він стоїть, сам не знаю як, дивиться на
мене, й хоч його обличчя - суцільна кривава рана, по очах пізнаю: це ж Жермен,
мій робітник із ферми “Сім буків”.
Я гукаю:
- Жермене!
Й відразу ж, наче він тільки й чекав цього оклику, Жермен падає, котиться по
підлозі й непорушно застигає горілиць, витягши ноги й розкинувши руки. Водночас
із відчинених дверей на мене дихнуло таким гарячим повітрям, що я вирішую
вискочити з цебра й піти зачинити їх, і я таки дістаюся до них, плазуючи й
ідучи навкарачки, налягаю всім тілом на розсувні важкі дубові двері, зрештою
вони піддаються, і я з великою полегкістю чую, як клацає засув.
Я важко дихаю, обливаюся потом, кахлі обпікають мене, і я запитую себе з
невимовним почуттям страху, чи зумію доповзти до свого цебра. Знесилений,
опускаюся на лікті й коліна за кілька кроків од Жермена, не здатний наблизитися
до нього. Та дарма. Я вже знаю. Він помер. І тут раптом, хоч мені несила
підвести голову, лікті й коліна, що їх обпікає кахлева підлога, переборюю
бажання відійти вбік, дивлюся на труп Жермена й уперше, в раптовому осяянні
розумію, що ми оточені вогненним океаном, який пожер усе - людей, тварин,
рослинність...