IV
Я щойно знову прочитав свою розповідь, і мені впали в око деякі деталі, які не
помітив до того, як сів писати. Наприклад, я запитую себе, як сердешний Жермен,
агонізуючи, попечений, знайшов у собі сили дістатися до нас. Припускаю, що він
одержав на фермі “Сім буків” невідкладне доручення від якогось клієнта й не міг
подзвонити мені, бо я був у льоху, тому він поїхав мотоциклом, і коли в’їздив до Мальвіля, його захопило це лихо саме в тому місці, де його вже трохи
захищала скеля від моря вогню. За цією гіпотезою, його, так би мовити, лише
краєчком лизнув велетенський язик полум’я, що, наче блискавка, пробіг з півночі на південь. Гадаю, саме тому його й не
зжер вогонь, як мешканців Мальжака, від яких під товщею попелу лишилися тільки
обвуглені кістки.
Якби Жермен зумів дістатися до двору біля головної башти на кілька секунд
раніше, то, мабуть, врятувався б. Сам замок, по суті, не пошкоджений: величезна
скеля, що височить з північного боку, захистила його від вогненного урагану.
Ще одна річ дивує мене: починаючи з тієї миті, коли пролунав у льоху гуркіт
поїзда (знову ж таки цей вислів здається мені сміховинним), після якого настала
жахлива пекельна спека, моїх товаришів і мене мовби паралізувало, ми не здатні
були рухатись, говорити, навіть думати. Ми розмовляли дуже мало, рухалися ще
менше, й що найбільш дивно, як я завважив, я ніяк не міг втямити, що
відбувалося за межами льоху, аж доки не з’явився Жермен. Мій мозок працював дуже мляво й не робив ніякого висновку з
того, що перестав надходити струм, замовкли радіостанції, пролунав нечуваний
грім і страхітливо підвищилася температура.
Водночас разом зі здатністю міркувати я втратив і відчуття часу. Навіть
сьогодні не можу сказати, скільки збігло хвилин після того, як погасло
електричне світло й відчинилися двері, в які ввійшов Жермен. Гадаю, це тому, що
час од часу я втрачав здатність сприймати навколишній світ, мій мозок мовби
завмирав.
Я втратив навіть людську гідність. Втратив її не одразу, бо спочатку спробував
допомогти Мейссонье. Але це було, якщо можна так сказати, останнім її
відблиском. Мені й на думку не спало, що то зовсім негуманно захопити єдиний
цебер, що був у нас, пірнути в нього й надовго лишатися зануреним у воді. З
іншого боку, якщо б я не зробив цього, то хіба в мене вистачило б сили поповзти
й причинити двері, які залишив відчиненими Жермен? Пізніше помітив, що ніхто з
моїх товаришів і не ворухнувся, хоч їхні сповнені смутку очі прикипіли до
відчинених дверей.
Я сказав, що, знесилений, стоячи навкарачки з опущеною головою за якийсь метр
від Жермена, не міг зібратися з силами, щоб наблизитися до нього. Мабуть, слід
повести мову скоріше про відвагу, ніж про сили, оскільки їх мені таки
вистачило, щоб дістатися до цебра. Справді ж, я ще перебував у полоні того
страху, що опосів мене тоді, коли я побачив, як випросталася кривава й одутла
Жерменова постать й напіводірвані клапті тіла звисали з неї, наче лахміття з
порваної під час бійки сорочки. Жермен був високий і кремезний, і, можливо,